Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

до туалету. Бідолаха продовжував пудити під себе. Я дав йому спокій, але цей дрібний епізод потягнув за собою серйознішу помилку. Я розвеселився і забув про те, що Генерал досі не відмінив свого розпорядження: повертатися додому виключно службовим транспортом.

На жаль, я згадав про це лише в кварталі, де телефони-автомати востаннє працювали двадцять першого червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. Повертатися назад, а потім стирчати, як опудало на вулиці, чекаючи управського “газика” чомусь не хотілося. Залишався варіант із таксі.

Що цей варіант “глухий” я зрозумів, тільки-но поглянув на чергу. Довжелезний “хвіст” своїм кінцем тягся до підземного переходу, звідки ще і ще виринали бажаючі проїхати з комфортом, але не питали: хто останній? - а бігли на початок черги, і через голови тих, хто сідав у довгождану машину, кричали: “Ви куди? На Борщагівку? Ну, то мені по дорозі!” і нахабно вмощувалися на передньому сидінні. Іноді їх викидали, іноді ні. Нарешті у якогось хлопця з рукою на перев’язі увірвався терпець і наступний бажаючий “підсісти” заробив по голові всього лише кулаком, але загіпсованим. Цього було достатньо для секундної паузи, та коло наступної машини вчинилася така ж веремія. Отож, якби на Хрещатику, на радість Сергію-телепату, сіла “тарілочка”, у мене було б більше шансів сісти до неї, аніж до звичайнісінького київського таксі.

Залишався варіант зайти до аптеки і викликати машину туди. Але після трьохсот грамів коньяку я волів би уникати будь-яких контактів з представниками будь-яких державних установ. Тому після хвилинного вагання махнув рукою і попрямував додому пішки, найкоротшою дорогою, щоправда, тримаючись якомога далі від краю тротуару.

Машин о цій пізній порі на вулицях було небагато, а перехожих і поготів. Тому я остаточно розслабився і почав думати про завтрашню оперативку і особливо про вираз обличчя нашого замполіта в момент, коли мені вручатимуть капітанські погони. Оцей напад марнослав’я ледь не коштував мені життя. Бо, якби я не випив, то був би уважнішим і як мінімум підійшов би до свого будинку освітленою стороною тротуару. А так я суто рефлекторно поперся дворами, забувши, що там уже давно все копано-перекопано, причому так, що й удень чорт ногу зламає. А все через нескінченний ремонт старовинного триповерхового будинку якраз посеред нашого величезного двору. На додачу малолітні хулігани днями розбили останній ліхтар, а тому я не стільки бачив, скільки вгадував хиткі дошки через канави і десь там, у перспективі захаращене підворіття, за яким до мого під’їзду залишалося пройти всього нічого.

Я ще не встиг збагнути, що сталося насправді - чи то хитнувся сам, чи з’їхала вузенька дошка, як уже летів у глибоку канаву. Це мене і врятувало. Бо водночас з моїм приземленням на брудне дно десь із підворіття яскраво спалахнули автомобільні фари, заливаючи сліпучим світлом прилеглу територію, і вдарила довжелезна автоматна черга. Стріляли з “калашникова”, не шкодуючи патронів. Половина магазина, ще половина магазина, характерні клацання, коли відчіпляють порожній ріжок і вставляють новий, і ще кілька черг, але вже коротких. Я вихопив “стєчкіна”, переклацнув запобіжник, загнав патрон у патронник і, не вистромляючи голови з імпровізованого окопу, почав стріляти навмання - на світло. На моє здивування спочатку голосно дзенькнула розбита фара, а потім усе обійстя струсонув потужний вибух: куля потрапила в бензобак. Хтось дико верещав і качався по землі, намагаючись збити з себе полум’я, хтось із страшними прокльонами дав ще одну чергу з автомата, але тут десь іззаду, з-за моєї спини сухо заклацав “макаров”. Прокльони урвалися, автомат заткнувся. Я рачки відповз по траншеї якомога далі і лише потім обережно визирнув. Усе підворіття було охоплене полум’ям, через яке вгадувалися обриси легкового автомобіля. Друге багаття, зовсім невелике, танцювало над чорною фігурою, котра непорушно лежала неподалік. Невідомий мені стрілець замінив магазин і знову почав поливати кулями простір над вогнем.

- Додому, додому, додому! І к бісу, і к бісу, і к бісу! - з цими словами я видряпався назовні і то на карачках, то перекочуючись, дістався свого під’їзду. В будинках вже вмикали світло, хтось когось гукав, десь здаля, так же вчасно, як зозуля взимку, озвався міліцейський свисток.

- Свистять - і слава Богу! - сказав я у простір. - А я перекурю.

Не встиг зробити двох затяжок, як над моєю головою з балкону почувся переляканий голос мами:

- Олексо, ти де?

- Та тут я, тут, перекурюю.

- А що там бабахало?

- Довженківці кіно знімають - про війну.

- А я злякалася. Думала - то по-справжньому.

- Не з нашим щастям, мамо, ми ж не в Америці. Лягайте спати, я зараз прийду. Тільки докурю.

Раптом із темряви хтось сказав:

- Капітан Сирота, як немає зайвої цигарки, то не докурюйте цю, залиште пару раз затягнутися.

Лише коли ця людина сіла поряд, я розгледів її детальніше. Молодик мого віку з круглим обличчям, акуратно поголений. Від нього пахло пороховим чадом і хорошим одеколоном.

- До речі, поздоровляю з присвоєнням чергового звання. То як щодо затягнутися?

Про мою нагороду крім Генерала з Полковником і Старого поки що знало хіба пару кадровиків. Але незнайомець до них не належав. Він взагалі був не з нашої Управи і не з нашого відомства - це відчувалося. Навіть по запаху.

- То ви підтримали мене вогнем? - поцікавився я, простягаючи пачку з сигаретами.

- А то ваша “катюша” наробила стільки гуркоту?

- Та дивні діла: я тільки дав пару упереджувальних у повітря, а воно й бабахнуло. Либонь рикошет…

- Точно, рикошет, капітане Сирота. Певно, від місяця відбилося. А до речі, минулого тижня втрачено зв’язок з супутником “Космос- 666”. То не ваша робота?