Валерій Павлович Лапікура - Поїзд, що зник

- А як же телевик, Давидзон?

- Твій Давидзон зовсім уже постарів і мишей не ловить. Звичайнісінького фотомонтажу не роздивився. Той, хто під тебе копав, і зліпив - тебе окремо, пацана окремо, цвинтарну стіну окремо, а все разом - компромат!

- В кіно це називається - комбіновані зйомки, - несподівано виявив ерудицію Полкан, - та от що цікаво: від пацана на цій комбінації тінь на стіні є, а від тебе, Сирота, нема-а-а. Ти що у нас, вурдалак? Це вони тіні не відкидають.

- Стосовно вурдалака, - подав голос Генерал, - так це в саму точку! Кров з начальства пити ве-е-еликий майстер. Гаразд, досить з тебе. Відпочивай до понеділка. На оперативку прибудеш у формі при білій сорочці і начищеному взутті. До речі, підстрижи, нарешті, свої вуса або перейди на люльку. Бо зі своїми сигаретами ти колись підсмалишся, як той колгоспний кнур.

Цього разу я виконав наказ начальника без заперечень, чітко і в повній відповідності. Всю суботу відсипався, а в неділю вештався вулицями, насолоджуючись останніми теплими днями. Зі знайомих втрапив мені на очі тільки Юрко Логвин, котрий потішив мене історією про свої чергові неприємності. Його, виявляється, в п’ятнадцятий раз не прийняли до Спілки художників. Хтось із мистецтвознавців у цивільному додивився, що у своїй дипломній роботі - галереї портретів молодих будівельників Київської ГЕС - Юрко з усією політичною безвідповідальністю змалював одного відомого антирадянщика, дисидента і ймовірного (бо слідство ще не закінчилося) агента однієї з імперіалістичних розвідок, вчасно викритого нашими доблесними органами державної безпеки. Посилання Юрка на те, що десять років тому ані він, ані, здається, сам портретований, не підозрювали, чим все це обернеться, не подіяли.

Від автора: як уже напевне здогадався сьогоднішній читач, Юрко написав портрет молодого В’ячеслава Чорновола, тоді зовсім нікому не відомого будівельника з комсомольської ударної, так тоді це називалося, споруди - Київської ГЕС. До Спілки художників політично невитриманого Ю.Логвина прийняли чи то з двадцятого, чи то з двадцять п’ятого разу - мало що не в горбачовські часи. Шкода, що на численні пропозиції Юрка змалювати Олексу, мій друг відбувався жартиками. Єдине, що у мене збереглося від Олекси - це вирізка з газети, групова фотографія, ілюстрація до нарису про зовсім іншу людину. Капітан Сирота - першій ліворуч у другому ряду.

Олекса Сирота:

Коли стало смеркати, я забрів до кав’ярні, яка в різні часи йменувалася в народі “Акваріумом”, “шклянкою” і навіть “Тераріумом”. Хоча офіційно вона фігурувала в документах просто і невибагливо: “Чай. Кава”, чаю на моїй пам’яті (а вчащав я туди десь з початку шістдесятих) там ніколи не було, каву принципово варили в алюмінієвій каструлі, зате завжди і в будь-якій кількості подавали коньяк. Щоправда, в тридцятиграмових скляних наперстках, котрі, здається, тільки тут і збереглись. Я замовив, аби не розмінюватися, одразу десяток порцій і почав пригадувати університетський курс теорії ймовірності.

Припустимо, міркував я, пересікався я з Конторою не раз. Така моя доля, така наша служба. Тож це не виняток. І навіть з військовим кадебе, особістами, теж мав справу. А де раз, там і два - все по науці. Свої під мене копали теж не вперше. Щоправда, досі робили це примітивно: „стукали” нашому придурку-комісару, і він починав бігати начальницькими кабінетами, як та курка з яйцем. Але недаремно ж казав мій університетський професор Прожогін: “Людський інтелект, звичайно, має свої межі. А от людська підлість - нескінченна”. Більше того, я навіть здогадувався, чия це робота - видать, отой обгавканий мною свого часу при свідках капітан із райвідділу всі ці роки накопичував жовч і образу аби тепер от прорватися. І то не ординарним доносом, а з використанням технічних засобів.

Цілком можливо, що чекісти для свого полювання вибрали в якості зайця саме мене, а не першого-ліпшого мента. Такий, знаєте, невибагливий колежанський прикол. Це вкладається в теорію. Але щоб отак, водночас на мене накотили компромат? І потім, що ж то за установа ховається в рівненських лісах? І чому нам, грішним ментам, раптом сипонули нагороди і відзнаки? Аби ми забули все, про що випадково дізналися?

І нарешті, головне: чому вся ця веремія розпочалась одразу після того, як я зацікавився спочатку “металістом”, а потім ще сотнею людей, котрі п’ять років тому зникли, як я тепер впевнився, разом з поїздом метро та машиністом-орденоносцем і його напарником? А плюс таємнича смерть сина напарника? А циганські танці навколо ще одного сина, так схожі на моє несподіване щастя? Щось забагато співпадінь. Куди ж я втрапив?

Після дев’ятого наперстка щось у моїй підсвідомості почало розвиднятися, а після десятого дозріла остаточна відповідь. Якщо я дізнаюся, куди зник поїзд, решта загадок розв’яжуться самі собою. Бо муляла мене ще одна, суто технічна дрібничка. Якщо Генерал видав мені “стєчкіна”, знаючи, що особісти робитимуть з мене зайця, то чому ж він у п’ятницю не наказав його повернути? Адже комедія закінчилася, завісу опущено, вихідний марш зіграють в понеділок на оперативці. Перепив наш начальник на радощах? Досі за ним такого не помічалося.

Спожитий коньяк і подоба кави виразно нагадали про себе, а тому я розплатився, вийшов на вулицю і тут зробив дві помилки поспіль. Розмірковуючи про щось своє, високо наукове, я повернув до того туалету, до якого в цю пору жоден нормальний киянин уже не зазирав, аби справити свої фізіологічні потреби. Там увечері функціонував напівлегальний клуб знайомств і зустрічей гомосексуалістів. А тому не встиг я прилаштуватися біля пісуару, як якийсь нафарбований молодик із заїжджих почав робити мені недвозначні натяки і навіть пропозиції. Не припиняючи процесу, я відхилив полу піджака і показав йому руків’я свого “стєчкіна” в кобурі. Гомик закляк. Я завершив свої справи, вийшов до передбанника, помив руки, поправив зачіску… а тоді знову зазирнув