Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

не усвідомлюючи, як відвисає його щелепа. Він пригадував усе, що чув від Соні, й не міг повірити в те, що бачить. У своїй уяві він малював Сониного батька безжалісним тираном — таким собі гевалом із волячою шиєю, квадратним підборіддям, гучним голосом, колючими очима та важкими руками. О, певна річ, так! Як же інакше? Руки в нього мусили би бути, наче довбані молоти! Сум’яття поступилося місцем незрозумілому відчуттю, заледве не розчаруванню, коли Марк усвідомив, що перед ним лежить миршавий чоловічок, чий зріст навряд чи перевищував один метр і шістдесят п’ять сантиметрів. Ігор Марчук був майже лисим — кілька жалюгідних волосин відчайдушно чіплялися за яйцеподібний череп, — мав непоказне вилицювате обличчя й тендітні долоні з короткими пальцями. І цей чоловік працював вантажником на «Новій Пошті»? Місяць тому до синців побив Соню? Сьогодні зранку зламав руку її матері? Викинув Ельфа через вікно?..

Маркові роздуми обірвало Сонине падіння зі стільчика. Хлопчак рвучко розвернувся. Дівчина, скоцюбившись, лежала попід шафою та безмовно плакала. Коли Марк підступив, Соня розридалася вголос.

— Тихо, тихо… Ти чого? — Хлопець злякався, що вона розбудить батька. Торкнувся її, спробував підняти, та Соня не відреагувала. — Пішли звідси. Будь ласка.

— Вона… в-вкрала… гроші…

— Що? — Марк різко зігнувся над дівчиною, ніби в його живіт влучила більярдна куля. Потім інстинктивно зиркнув у бік дверей, однак збагнув, що крадійку вже не наздогнати. — Бляха! Там багато було?

Соня насилу протискала слова крізь заслинене хрипіння та плач.

— Вона… вкрала… гроші, які я… повинна була… занести… мамі на ліки.

Дівчина сперлася спиною в шафу та затулила обличчя долонями. Марк дивився на неї, відчуваючи, як рокітлива темна хвиля підіймається у грудях. У голові зринули слова, які він почув від діда, коли вони чекали на появу Марса над горизонтом у лісі неподалік села Ходоси.

(Соня та її матір мусять зробити перший крок)

(інакше ніхто їм не допоможе)

Ірма Марчук не робитиме нічого, отже, залишається лише Соня. Соня та він. Хлопчак узяв дівчину за плечі та струсонув.

— Вставай. Досить. Я більше не хочу цього чути.

Дівчина звела на нього заплакане обличчя.

— Ти чого? Не чіпай мене.

У Марка було таке відчуття, мовби його щойно розібрали та зібрали заново. Під горлом щось клекотало, шкіра на гарячому загривку натягнулася, немов на барабані.

— З тебе досить, — сказав він. — Тобі ніхто не допоможе. Нам ніхто не допоможе. Ми маємо все зробити самі. Тільки ти повинна мені допомогти.

— Я не розумію тебе, — пробелькотала вона.

Марк узяв її за руки і, зазирнувши в очі, промовив:

— Ти хотіла вбити його?

Соня затихла, й у квартирі запала гнітюча мовчанка. Хлопчак і дівчина, не зморгуючи, пожирали одне одного очима. Зазвичай саме у віці тринадцяти-чотирнадцяти років у дитячій поведінці з’являються два важливі психологічні новоутворення: хворобливий потяг до дорослості та потреба самоствердження, ним спричинена. Ні Марк, ні Соня не були винятками. Ще кілька хвилин тому, як і будь-які чотирнадцятирічні підлітки, вони вважали, що знають про життя більше, ніж їхні зневірені батьки, зате тепер, споглядаючи один одного вибалушеними очима, несподівано відчули страх. Зненацька вони зрозуміли, що уявляти себе дорослим — це одне, а ухвалювати дорослі рішення — зовсім інше. Спливло не менше як двадцять секунд допоки Соня, не відводячи погляду, повільно кивнула.

Маркове тіло струснуло нервовим ознобом.

— Знаєш, я, коли зайшов, — гарячкуючи, заговорив він, — чомусь подумав, що тебе доведеться відмовляти. Ну, типу, стримувати. Боявся, що ти зразу схопишся за ножа, і поки він спить… ну, ти розумієш. — Марк кинув швидкий погляд на Сониного батька. — Хотів навіть бігти по діда, поки ти нічого не натворила. Бо це неправильно. Я маю на увазі, на хріна тобі ламати життя через нього. — Дівчина із застиглим тоскним виразом на обличчі дивилася на Марка. Хлопець збагнув, що висловлюється надто плутано, спробував виправитися, натомість заторохтів іще швидше. — Тільки уяви: море крові, поліція, таке не приховаєш, і тобі потім… блін. — Він геть заплутався. — Згадай про свою маму. Вона точно не зрадіє. Коротше, це неправильно. Але нічого не робити — теж неправильно. І тоді я придумав… — Маркові очі збуджено заблищали, — я раптом зрозумів: ми можемо все вирішити самі. Тут і зараз.

У півтемряві квартири Сонині очі здавалися цілковито чорними. Дівчина мовчала та незмигно тупилася в Марка. Хлопчак стиснув кулаки, нахилився до Соні та нишком, майже пошепки, озвучив думку, що скалкою ввігналась у голову:

— Давай перетягнемо його на той бік ліфта.

Дівчина протягом кількох секунд не реагувала. Мовчанка навалювалась, облягала хлопця, немов сира земля. Той недовгий проміжок часу, впродовж якого Соня дивилася на Марка, наче витягнута з води рибина, видався йому вічністю. Хлопець міг би заприсягтися, що фізично відчуває, як нестерпна, застигла в часі тиша тисне на груди та забиває горлянку. Марк вглядався в Сонине обличчя, та її риси немовби закам’яніли, і через відсутність хоч якоїсь реакції хлопця аж викручувало. Зрештою він не витримав і взявся переконувати:

— Ми ж більше не будемо туди вертатися, правда? То можемо залишити його там. І це не ми вб’ємо його. Він сам умре. Розумієш? А в цьому світі все буде так, як ніби він звалив і не повернувся.

Дівчина нарешті поворухнулася, ледь розтулила рота, а тоді, відмежовуючи слова чіткими паузами, кинула:

— Але вдвох туди не можна.

— Я переходив зі сплячим хом’яком.

«Ну, він же не хом’як». — Соня задерла верхню губу, оголивши зуби. Вголос нерішуче мовила:

— Це ризиковано.

— Якщо він буде спати, ні фіга не ризиковано. Щонайгірше істота на п’ятому не з’явиться, і тоді ми просто перетягнемо його назад. Але якщо вона з’явиться… — хлопчак нервово облизав губи, — не сумнівайся: я доправлю його, куди треба, і повернуся.

— Я не про те.

Марк насупився.

— Ніхто не дізнається! Скажеш мамі, що він пішов уночі. Мине кілька тижнів, доки вона почне непокоїтися. Потім, навіть якщо його шукатимуть, слідів ніяких не буде. Усі вирішать, що він утік. Злякався, що через побої поліція візьметься за нього навіть без заяви.

Соня повернула голову та спрямувала притуманений погляд на напівголого чоловіка, якого ніколи не називала батьком. Хлопчак спостерігав за нею. Зір адаптувався до півтемряви, та попри це Маркові здавалося, наче на обличчі дівчини лежить надміру густа тінь. Що-небудь прочитати в осклянілих очах не вдавалося. Сльози висохли. Хлопець не знав, про що вона думала тієї миті. Вагалася? Холоднокровно зважувала наслідки? Пригадувала, як батько знущався з неї та мами? Можливо, шкодувала його?..

— Треба загорнути його в простирадло, — рівним, позбавленим емоцій голосом сказала