Наталія Довгопол - Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням

Дар може обернутися прокляттям, якщо не знаєш, як ним користуватися. Підлітком Рута не хотіла прийняти свою відьомську силу та поплатилася за це смертю матері. Відтоді вона оселилася самітницею на березі Десни, давши обітницю зцілювати людей своїми чарами, не коячи жодного зла. Проте однієї весни все змінилося, коли до свого поліського маєтку повернувся з Франції кволий панич Олесь Чернецький. Цей роман перенесе читача у XVII сторіччя, коли древні чари існували пліч-о-пліч із християнською вірою, а кохання та честь важили більше, ніж життя.

Восени городи пахнуть яблуками, сухими бур'янами й добривом. Але навкруги пахло лише смертю. Прокидаючись, Рута одразу намагалася викинути з пам'яті той в'їдливий запах – запах смерті, – котрий вона ловила в повітрі щоразу, коли бачила один і той самий сон.

Солодко. Було так нестерпно солодко, що хотілося вивернутися назовні. Сюди додавалися й гіркота полину, і солоний смак сліз, і щось невловиме, гнітюче та безвихідне. Лють сповнювала серце, багрянцем застилаючи дитячі очі. І ось вона вже не Рута, не розгублена дівчинка-підліток, не людина… у неї за спиною два чорних крила. Вона – птаха. Сорока.

І вже лежать на землі пусті цеберка, у які так ніхто ніколи більше й не набере води, порване намисто-оберіг, подароване мамою… вона летить над своїм домом, пустим і холодним, пролітає над київськими горами, над церквами й кам'яницями, дерев'яними зрубами й мазанками. Люди затуляються від неї руками, сиплють прокльонами, а дехто навіть кидає каміння. У голові лунає дзвінкий хлоп'ячий голос: «Татусю, гляди, я поцілив Смерть!»

Від ударів того каміння, від криків у голові, а ще більше – від разючої пустоти, яка щораз з'їдала зсередини, Рута прокидалась. Далі розтоплювала піч, гріла воду, готувала сніданок і силкувалася забути свій нав'язливий сон. Принаймні до наступної ночі. Але варто було лиш заплющити очі, як пам'ять знову й знову повертала до подій того злощасного дня…

Батьки сварилися і, здавалося, цього разу через неї. Укотре через неї. Мама аж заходилася криком; її чутно було, певно що, на іншому кутку Гончарів. Вона не вміла навіть розмовляти впівголоса, не те що тихо лаятися.

– Ну що за дитина! Вона уперто не хоче вчитися! – кричала кирпата жінка роздуваючи товсті щоки.

Обличчя її було повністю покрите ластовинням. Із-під її очіпка вибилося пасмо волосся кольору вареної моркви та ніяк не бажало прибиратися з ледь розкосих бурштинових очей.

Рута добре знала, про яке навчання йдеться. Насправді, вона дуже любила вчитися! У школі при церкві вона давно вже навчилася читати й писати, тож тепер могла не лише прочитати «Житіє» та «Апостола»[1], а навіть переписати не одну сторінку рівним, каліграфічним почерком. Але тут ішлося про іншу науку, відьмацьку.

Її мама була відьмою. Увесь куток, коли не весь Київ, знав про це. Коли приходили за порадою чи за якимось зіллям, шанобливо вклонялися й говорили: «Пані Агрипино, пожалій нас нещасних!» То курочку приносили, то молочка, то бувало, і черевички нові, а за очі називали не інакше, як рудою жабою. Її матір боялися, а від того – тихо проклинали.

«Це все від нечистого», – говорив їй святий отець Серафим у школі при Десятинній, куди Рута ходила за наполяганням батька, такого м'якого й добросердного чоловіка, православного християнина, який ніяк не міг змиритися зі знахарством дружини, але й забороняти їй не смів. «Це було б однаково, як заборонити ластівці літати чи рибі плавати», – сумно говорив він, протираючи від пилу ікону Богоматері на покутті.

Та найгірше з усього було те, що Рута, мов дві краплі води, була схожа на свою матір! Їй майже сповнилось тринадцять, найуразливіший вік, як казав тато. Її звали Рутенією або ж просто – Рутою. Лиш тільки від чарівної рути-квітки, що за повір'ям Купальської ночі зацвітає багряно-червоним і сповнює потаємні бажання, у неї не було нічого, і це дратувало її ще більше! Повненька неповоротка юнка з усипаним веснянками-ластовинням обличчям, маленькими зацькованими очиськами й рудим, мов пожовклий сонях, волоссям. Вона ненавиділа своє ім'я, своє ластовиння, своє волосся, та найбільше – свою маму.

– У неї дар, Рафале, – продовжувала мама.

– То й нехай. Буде в нас у сім'ї хоч одна нормальна жінка, а не відьма, яка жодного шабашу не пропустить. Недаремно ж ми її до церкви вчитися віддали…

– Тоді я ще не знала, наскільки вона… кх… могутня. Не смійся, Рафале, я відчуваю… відчуваю ту силу, що прокидається в ній, і якщо вона не навчиться з нею обходитися, тоді цей подарунок долі може обернутися прокляттям.

– Дурниці! – викрикнула Рута виходячи з сіней. – Ви навмисно це все придумуєте, мамо! Ви просто хочете, щоб я була така, як ви! А я не відьма, і не горітиму, як ви, вічно в пеклі! І в мене колись навіть з'являться друзі, які не будуть дражнити мене жаб'ячим поріддям!

– Помовч', коли дорослі розмовляють, – осадила її мати, беручись рум'янцем. – Ти води в хату принесла?

Дівчинка розлючено обвела поглядом Агрипину, поглянула на батька – такого маленького й непримітного гончаря, із сильними руками та м'яким серцем, із ранньою просіддю на лисіючій голові, який замість того, щоб вступитися за дочку, лише мовчки хитав головою.

– Як же я ненавиджу тебе! – викрикнула Рута до матері, беручи в руки коромисло й два пустих цебра.

Рута бігла до криниці, що розташувалася на іншому кінці урочища, неподалік Андріївського узвозу. Бігла осінніми городами, попід мальовничими порослими чагарниками схилами, а в голові важкими дощовими краплями вистукувало одне слово: ненавиджу….

Воду тягнути було важко, але лють давала силу. Дівчина витягла два цеберка води й поставила їх рядочком на землю. Раптом біля самого вуха заскрекотала сорока. Це сталося так несподівано, що Рута стрімко повернулася й незчулась, як зачепила ногою відра. Вода, із таким зусиллям здобута, зараз поливала й без того мокру від недавнього дощу землю.

– Ненавиджу її… Не-на-ви-джу! – прокричала Рута на повен голос, щосили вдаряючи цеберко ногою.

Дзвінка луна пронеслася урочищем, відбиваючись від золочених куполів подільських церков.

– Бодай вона вже скоріше зникла з мого життя!..

Так і не набравши води, повернувшись до двору та люто жбурнувши ні в чому не винні порожні цеберка в високі айстри, Рута зайшла в хату. Було на диво тихо й дуже темно, нібито полуденне сонце ніколи не потрапляло в віконця їхньої небагатої мазанки. Посеред хати розпласталася її мама, Агрипина, а над нею мовчки схилився батько.

– Клич лікаря, – побілілими губами ледь чутно прошепотів він.

Рута чимдуж кинулася надвір. Лікаря знайти було неважко, він саме обідав удома, але його прихід не допоміг.

– Вона мертва, – похитав головою старий Захарій, від якого тхнуло горілкою та цибулею.

Захарій радше був бабером, цирульником, ніж лікарем, але часом виривав людям зуби й усе тикав їм під носа якийсь папірець на латині з королівською печаткою й гербом Краківського університету.

– Але я не можу напевно сказати, що з нею стало, – неспішно продовжив він. – Hoc est miraculum[2]. Агрипинка ж