Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

Спочатку хлопця опанував жах від усвідомлення, що замисел, який до цього моменту був лише вервечкою зловісних картинок у свідомості, таки доведеться втілювати в життя. У голову полізли недобрі думки про істоту з п’ятого, про Гришину, яка може чекати за ліфтом, зрештою про сусідів, які можуть побачити їх, поки вони нестимуть тіло до кабіни, та вже за мить сумніви потонули в хвилі нездорового холеричного збудження.

Соня підвелася, сходила на кухню та приволокла звідти старий заплямований килим розмірами два з половиною на півтора метри. Акуратно розстелила його перед ліжком.

— Давай, треба стягнути його.

Дівчина сама посунула батька спершу за праву руку, потім за ногу. Ігор зісковзнув із ліжка та з гуркотом упав на підстелений килим. Марк здригнувся, коли чоловік ледь чутно застогнав.

— Він не прокинеться, повір мені. — Соня зиркнула на хлопця. — Чи ти передумав?

— Ні.

— Тоді загортаємо його.

Соня поклала батькові руки вздовж тіла, вирівняла ноги, після чого вдвох із Марком вони загорнули розм’якле тіло в килим. Килим виявився недостатньо широким: з того боку, де стояла Соня, стирчали худі ступні.

— Хріново, — промимрила дівчина.

— Та пофіг, — сказав Марк.

— А якщо хтось побачить, як ми затягуємо його до ліфта?

Хлопець спохмурнів. За мить, щось тихо буркнувши, пройшов до вхідних дверей, відхилив їх і обережно виглянув. Не зачиняючи двері, озирнувся до Соні.

— Маєш швабру?

— Так.

— Давай сюди.

Дівчина метнулася до ванни й принесла звідти телескопічну швабру з віджимом. Марк розклав її на повну довжину і вислизнув за поріг. Через секунду до Соні долинув брязкіт розбитого скла: хлопчак розтрощив продовгувату світлодіодну лампу на сходовому майданчику.

Залетівши назад до квартири, Марк підскочив до загорнутого в килим тіла.

— Не втикай! — заметушився він. — Бігом! Швидше! Понесли!

Підганяти Соню не було потреби. Вони взялися за протилежні краї сувою та посунули його до ліфтових дверей. Килим прогнувся посередині й волочився по землі. Перед ліфтом Соня роздратовано прошепотіла:

— Треба було зразу викликати ліфт!

Попри розбиту лампу, на майданчикові панував кволий півморок: світло просочувалося з майданчиків восьмого та десятого поверхів. Дівчині здавалося, що батькові ступні видно за кілометр.

— Я ж не ідіот! — шикнув у відповідь Марк. Потому підняв руку й тицьнув пальцем на цифрове табло. Ліфт рухався.

За мить ліфтові двері роз’їхалися. Хлопець пропустив Соню вперед — вона перемістила до кабіни ноги. Потім вони разом поставили килимовий згорток вертикально й сперли на стіну кабіни.

— Виходь, — хекаючи, звелів Марк.

— Я з тобою.

— Куди?

Вони продовжували перемовлятися пошепки.

— Чекатиму на тебе на першому.

— А квартира?

Соня невесело посміхнулася.

— Там уже нема чого красти.

Хлопець клацнув одиничкою, двері зійшлись, і ліфт поїхав.

На годиннику не було й одинадцятої. Марк подумав, що найстрашніше — це нарватися на когось із пожильців на першому поверсі, тож пожалкував, що не послав униз Соню просигналізувати, що там нікого немає. Однак їм пощастило — коли двері відчинилися, майданчик стояв порожнім.

Соня виступила з ліфта, повернулася до Марка. Хлопець витріщався на поставлений у куток кабіни сувій, тривожно покусував губи та не квапився рушати.

— Боїшся? — запитала дівчина.

Вона теж не зводила очей із килима.

— Ні.

— Він не прокинеться. Він зараз у довбаній комі.

Марк проігнорував її слова. Його більше непокоїла можливість зустрічі з Гришиною.

— Якщо потвора з п’ятого не з’явиться, я наберу тебе, — сухо промовив він, — піднімешся, і затягнемо його назад до квартири.

— Добре, — погодилася Соня.

— Добре, — луною повторив хлопчак. А тоді додав: — Я поїхав.

Дівчина кивнула, та Марк уже не дивився на неї. Прикусивши губу, хлопець натиснув на четвірку і розпочав, як він тоді вважав, свій останній перехід до світу із застиглим сонцем.

72

Доки ліфт повз на четвертий поверх, хлопець міркував, що робитиме, якщо на якомусь із проміжних поверхів його заскочать дорослі. Вдасть, наче нічого не відбувається? Він скоса глипнув на голі ступні, що зрадливо стирчали з-під килима. Просто вибігти з кабіни й драпонути геть? Це рівнозначно визнанню вини. Зрештою Марк вирішив, що в разі чого найліпше буде не тікати, а сказати, що повертався додому, а килимовий згорток уже стояв у кабіні до нього.

Майданчик четвертого поверху виявився порожнім. Ліфт спустився на другий, рушив до шостого. На шостому поверсі — також нікого. Щойно двері розчахнулися, Марк гарячково вдарив по двійці. Кабіна посунула вниз. Проміжки часу між зупинками довшали, і разом з ними зростало хвилювання. Коли кабіна наближалася до восьмого, хлопець затримав дихання, а перед відчиненням дверей узагалі закусив губу й замружився. Через секунду Марк розплющив око, побачив, що на поверсі — нікого, полегшено видихнув, і знову натиснув на двійку. До десятого він дістався без проблем.

Хлопчак розвернувся спиною до дверей, клацнув по п’ятірці, і кабіна почала опускатися. За секунду до зупинки ліфта на п’ятому поверсі Марк подумав, що нічого не вдасться, Соня мала рацію — істота не з’явиться, проте двері роз’їхалися, і на нього війнуло добре знайомим смородом протухлого й холодом.

Істота за його спиною глухо рохнула.

Кров відринула від обличчя. Такого раніше не траплялося. Потвора видавала нестямну суміш звуків — харчання, злостиве шипіння, клацання, — але до кабіни не заходила. Від страху Маркові руки замліли, наче він опустив їх у крижану воду. Що тепер? Він пригадав, що казала Соня. Не озирайся і мовчи — чорт забирай, це нібито так просто, та що робити, якщо істота не заходить до ліфта?! Виштовхувати її задом?

Спливло півхвилини. Сердите тріскотіння не стихало та, як і раніше, долинало з-за меж кабіни. Потвора не йшла. Вся нижня частина Маркового тіла заніміла, хлопець відчував, здавалося, що ноги зламаються, мов сірники, варто йому лише на секунду розслабити м’язи.

Несподівано знизу — з четвертого чи третього поверху — долинуло човгання кроків. Хтось із пожильців вийшов на майданчик і підіймався сходами. Істота блискавично заскочила до кабіни, — ліфт захитався, — після чого стулки за нею захряснулися так стрімко, ніби за ними розпрямилися велетенські пружини із загартованої сталі.

Лампа, що освітлювала кабіну, кілька разів блимнула. Марк стиснув щелепи так, що заскрипіли зуби: не вистачало тільки, щоб вимкнулося світло. Хлопцю здавалося, що серце зараз вибухне. Потвора за його спиною аж захлиналася.

Збігла ще хвилина, нічого не змінювалось, і Марк вирішив, що так не може тривати вічно. Переборюючи млість, він обома руками обхопив згорток, сховав за ним голову і, не відриваючи килим від стіни ліфта, взявся посуватися в бік виходу. Потвора породила утробний