Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

уривчасті горлові звуки, які завершилися несамовитим, схожим на гавкіт кашлем.

— Бляха, мені так шкода. — Йому самому хотілося заплакати.

— Ти роз-зумієш? — Соня важко дихала. Маркові здавалося, що дівчина постійно зіщулюється, готується до удару. — У мами струс мозку. Рука перебита так, що вона не може ворушити пальцями. Її не випускають із лікарні, бо в неї кров у сечі, тобто лікарі не знають, може, він щось іще їй відбив, а він напився і привів додому шльондру…

Марк нахилив голову й обхопив потилицю долонями. Соня глибоко вдихнула, витерла слину та шмарклі з підборіддя, а тоді крізь зуби процідила:

— Я його вб’ю. От побачиш, я колись його приріжу.

71

Вони просиділи на майданчику перед виходом на горище півтори години. Соня поволі затихала. За чверть до десятої їй зателефонувала мама. Дівчина не стала відповідати і безпорадно зиркнула на Марка. Хлопець думав про своє, а коли вловив Сонин погляд, так само безпорадно пересмикнув плечима. Він не знав, що порадити.

Удруге Ірма Марчук зателефонувала через півтори хвилини. Соня прийняла виклик, розповіла, ніби батько зачинився у квартирі, після чого запевнила маму, що з нею все гаразд, вона в під’їзді з Марком Грозаном. Дівчина тицьнула телефон у хлопчакову руку. Він спершу не зрозумів, чого вона від нього хоче, потім одчайдушно замотав головою, проте Соня не відступалася, знаками просячи заспокоїти маму. Зрештою Марк узяв смартфон і промимрив, що з Сонею все добре та що сьогодні вона переночує в нього, батьки не проти. Ірма Марчук лише стомлено подякувала.

Про жінку, яку привів додому Ігор, Соня не обмовилася жодним словом.

Буквально через п’ять хвилин Маркові зателефонувала його мама. Схвильовано, але без притиску поцікавилася, як у нього справи. Марк сказав, що він із Сонею Марчук на майданчикові під горищними дверима, тоді стисло описав ситуацію із Сониним батьком і запитав, чи можна дівчині сьогодні переночувати в них. Яна звеліла приходити вже, та Марк відпросився, сказав, що вони ще трохи посидять і спустяться пізніше.

Спливла хвилина після того, як хлопець завершив розмову з матір’ю, аж раптом зі сходового прольоту долинуло клацання дверного замка й негучне скрипіння давно змащуваних дверних петель. Соня, почувши це, підібралася.

— Це моя квартира, — прошепотіла дівчина.

У Марка кольнуло в животі, наче хтось штрикнув його ножем.

— Упевнена?

— Так.

На горищі загув ліфтовий двигун. Соня стрімко підхопилася та, приклавши вказівний палець до губів, навшпиньки збігла на майданчик десятого поверху. Хлопчак подався за нею. Вони присіли на першій сходинці сходового прольоту, звідки було видно частину майданчика дев’ятого поверху.

— Це вона. Дивись, — ледь чутно просичала Соня. Її губи кривилися, наморщений лоб нагадував топографічну карту встеленої хвилястими дюнами пустелі. — Шльондра.

Марк нахилив голову до колін. Навпроти ліфта, обома руками тримаючись за лямку перекинутої через плече сумки зі штучної шкіри, стояла підтоптана жінка невизначеного віку з одутлими губами й брезклим пласким обличчям. На собі мала покошланий твідовий жакет і коротку смугасту спідницю, з-під якої стирчали худі зморшкуваті ноги. Пасма немитого волосся пшеничного кольору були недбало заправлені за ледь відстовбурчені вуха. Ліфт підіймався з першого поверху, й жінка нервувала. Вона двічі зиркала в бік Сониної квартири та кілька разів гарячково тицяла в кнопку виклику ліфта.

— А де твій батько? — пошепки запитав Марк.

— Мабуть, удома.

— То він там сам?

Запитання було якимось тупим, не просто недоречним, а цілковито безглуздим, тож Марк не здивувався, що Соня не відповіла.

Ліфт приїхав, жінка прослизнула до кабіни, й двері зачинилися. Дівчина смикнула хлопця за руку.

— Пішли.

Марк подумки запитав «куди пішли?», та попри це, немов у трансі, посунув назирці за дівчиною. Вони спустилися на дев’ятий поверх.

— Вона не закрила двері. — Соня тремтячим пальцем вказувала на напівпрочинені двері однокімнатної квартири ліворуч від ліфта. — Сука.

Дівчина штовхнула двері рукою та, не затримуючись, пірнула досередини.

— Може, не варто заходити, — з тривогою в голосі промовив Марк.

Соня не озирнулася. Хлопчак нерішуче застиг перед порогом, кілька секунд вагався, зважуючи, чи варто йому йти за дівчиною, — груди холодило неприємне відчуття, наче стовбичив над прірвою, — а тоді пригадав Сонині слова…

(я його вб’ю… я колись його приріжу)

…шкіру пробрало морозом, і Марк переступив поріг. Він опинився в тісній вітальні. Попід стіною, ліворуч від вхідних дверей стримів високий двокамерний холодильник. Відразу за ним висів настінний вішак для одягу. Вітальню змінювала вузька кухня. Праворуч білів прямокутник дверей, які вели до спареного з ванною туалету. Ліворуч, за вішаком, проглядався прохід до кімнати. В усіх приміщеннях було темно. Повітря від алкогольних випарів здавалося важким.

Соня клацнула перемикачем на витяжці над газовою плитою, і кухню залило млявим перламутровим світлом. Марк наблизився, зупинився ззаду.

— Де він?

— На ліжку в кімнаті.

На столі стояли пара тарілок із недоїдками, недопита пляшка дешевого коньяку, ще дві порожні валялися на підлозі, проте дівчина дивилася на відро для сміття, що тулилося в кутку під мийкою. Соня буквально примерзла до відра поглядом, її очі звузилися.

— Бачив? — відвернувшись, вона люто скривилася, в очах заблищали сльози.

Марк поправив окуляри, схилився над відром і тут-таки відсахнувся, бридливо затуливши рота долонею. На обідку лежав використаний презерватив. Хлопчак прикусив губу й почервонів. Потім скоса зиркнув на Соню. Він боявся, що дівчина знову розплачеться, та вона, схоже, контролювала себе (якщо, звісно, не зважати на лютий звірячий вищир, що застиг на скусаних губах).

— Що ти будеш робити? — перелякано запитав Марк.

Соня відповіла тихим, ніби зотлілим голосом:

— Те, що й мала: заберу гроші. Потім підемо до тебе.

— О’кей…

Дівчина рушила до кімнати, хлопець поплівся за нею. Кімната була просторою. Ліворуч розташовувалося двоспальне ліжко. Просто навпроти Марка виднівся невеликий диван, на якому, як він здогадався, спала Соня, трохи вправо від дивана височіла тумбочка з телевізором. Під вікном тулився накритий скатертиною стіл, а праворуч, попід стіною, — стара, ще з радянських часів, тридверна шафа з антресолями.

Соня підтягнула до шафи один із приставлених до стола стільчиків і, вилізши на нього, стала порпатися серед одягу в антресолях. Марк тим часом повернув голову ліворуч, до ліжка, на якому в самих трусах лежав Ігор Марчук. Хлопця опанувало дивне збентеження, коли він збагнув, що ніколи раніше не бачив Сониного батька. Дівчина не вмикала світла, та відблисків із кухні вистачало, щоб розглянути чоловіка. Ігор лежав на боці, лицем до Марка, розкинувши руки й підтягнувши волохаті ноги до грудей. Із роззявленого рота на подушку спливала цівка прозорої слини. Хлопчак водив очима по скорченому на простирадлі тілі,