В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

нас закликано в цей двір? Хто воно вигадав, щоб ото йти супроти пана? – гомоніли все голосніше й голосніше люди. Уже були й такі, що підмовляли інших, щоб ждати повороту свого пана та жити, як жили.

Що можна було їм сказати?

Василько засумував, не їв, не спав, а весь час сидів на стіні біля гармати та виглядав свого побратима, але його все не було. Він казав Василькові, що хоче труснути навкруги панів та підбурити кріпаків і наробити разом шелесту, щоб царські урядовці не знали, куди й гнати солдатів на втихомирення. У Старого була думка запалити великий вогонь. А може, його десь вбито? Тоді все пропало. Треба тоді щось думати.

Порадилися Григор, Василько та Ярема і вирішили послати ще на довідки кількох певних парубчаків. А потім зібрали людей та почали радитися про те, щоб готувати вози, складати збіжжя, щоб бути напоготові тікати з двору на далеку сторону.

Небагато людей погодилося вже на те, щоб їхати на чужу сторону; більшість людей були похмурі та мовчазні. Частина селян вирішили розійтися по хатах, так що небагато людей лишилося в дворі, чоловіка з двадцятеро парубків та дівчата двірські.

Надвечір постукав у хвіртку циганчук. Прибіг він стурбований. Був під Путивлем, біля самого монастиря, побачив кого треба і почув багато, але саме погане. Сказали йому сіверці – монастирські кріпаки, що прибув до монастиря пан-князь із Борисом та декількома псарями. Пощастило Борисові наздогнати свого князя під Курськом, і князь почувши, що вчинилося вдома, повернув назад та заїхав до ченців просити допомоги, послав Бориса до Глухова, щоб привів сюди солдатів, а псарів розіслав зігнати до замку всіх селян. А зараз князь радиться з ченцями, про віщо – невідомо, бо зачинилися вони в трапезній.

Отакі лихі звістки привіз Янко-циганчук.

Василько з Яськом побігли до лісу, бо треба ж сповісти все товариство. А невтомний циганчук подався знову на довідки.

Остання рада

«Погана справа з усіх боків. Така справа, що вже не вискочиш добром, – думав Самко, лежачи на стіні біля гармати. – Вже які були нам з Марком пригоди, та якось викручувалися. А тепер отут хтозна-як. Самому тут нічого не надумати, хоч би й голова репнула, а треба йти за гуртом та за тим, хто розумніший. Утекти б з Марком далі звідціль, не найлегша справа, та як його кидати товариство в небезпеці. А крім того, нема куди тікати, нема куди йти. Треба вже лишатися отут до самого краю. А може, той край недалеко вже. Коли дійде до бійки з ворогами, то ми з Марком не будемо пасти задніх та ховатися. Доведеться зазирнути смерті у вічі, а проте, кажуть, в гурті й смерть не страшна, що, мовляв, людям, те й тобі».

Зібралося все товариство до брами та радяться, що робити: чи йти усім з двору, чи лишатися в дворі за стінами. І так і так погано. Іде на таке, що всім загибати, хоч тут, хоч десь інде. Григор радив, щоб якнайскоріше запрягали коней у навантажені вози та рушали на південь. А він хоче залишитися сам у дворі і сидіти, поки вороги не розіб’ють браму. Тимчасом усі вже будуть далеко в дорозі, врятуються.

– Нехай мені одному вже що буде, а ви рятуйтеся. Гірше, як отут, ніде не буде.

– Про інших думаєш, а сам ладен зостатися отут на певні муки, на тортури? – запитує його Ясько. – Ні, так воно не виходить, Григоре!

– Я теж зостаюся з ним, – сказала рішучо сліпа Орина.

– Ні тобі, ні йому! – заперечує Ясько. – Вам ще жити, а мені однаково, коли не пропасти.

Виступив наперед коваль Ярема.

– Не сам ти, Григоре, надумав. Думали й ми, хоч і дурні наші голови. Думали, та що ж... А коли ти зостаєшся тут, то й ми з Янком біля тебе, – промовив хрипким голосом Ярема. – А себе дурно до рук ворогам не дамо! – додав коваль, махнувши сокирою, і вискалив білі зуби.

За ковалем услід обізвалися всі оті, що зібралися в лісі на Вовчковому, та дехто з парубків, що їх гнали запроданих. Усі вони згодні залишитися з Григором. Козак Василько стояв мовчки, зціпивши зуби, та поглядав на свою втіху – дочку Досю, мов зважував, що робити. Лихо тому борцеві, коли його що зв’язує.

– Я теж зостаюся, – сказав старий козак.

Блимнув очима Марко, слухаючи оте все уважно.

– А скажи їм, Самко, що й ми!

Усі аж здригнули від Маркового гучного голосу, а потім засміялися, хоч і не до того було.

– Та й ми, Марку! – одгукнувся зі стіни Самко.

Деякі з парубків мовчали, а проте не треба було й слів, бо видно, як у них блищали очі та як вони стискували руками зброю.

– То, виходить, нема охочих тікати? – запитав Григор. Почав він знову умовляти всіх, щоб рятувалися. – Ворогів силенна-сила, а нас небагато. Тому не варто всім віддавати себе на смерть та на знущання ворогам.

Фрол-Сіверець

Коли одважний гурток борців стояв біля брами та радився, з-за рогу стіни