В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

Видно, що він не з тутешніх наддніпрян, а з сіверців, бо сорочка на ньому хоч і полотняна, а випущена поверх вибійчаних штанів і підперезана ремінцем, на якому висів мідяний гребінець, на ногах шкіряні постоли; сам із себе парубчина ще молодий, з невеликими вусами, широкий у плечах, не згірше, як і Марко, кругловидий, з ясними й веселими очима.

Вершник правив однією рукою конем, а в другій мав чималий кий. До нього підбіг зраділий Григор.

– Це Фрол-сіверець, з монастиря, – сказав хтось із парубків.

– Фрол, ти?! – наче не вірячи, що бачить його, запитав Григор парубка.

– Как відіш, – одповів, посміхнувшись лагідно, Фрол.

– Ми трєтєводні, ноч’ю, билі здєсь с нашімі рєбятамі, ето когда у вас випальнул порох. Повєртєлісь ми здєсь, відім, что у вас тіхо, так ми і восвоясь. Ждалі от вас вєсті. Больно уж слєдят за намі наші святиє отци, – розповідав Фрол. – Да нє врємя-то сєйчас разтабарівать, надо говоріть о дєлє.

Розповів Фрол, про що йому вдалося довідатися про раду ченців з паном-князем. Погодилися ченці дати князеві допомогу, тобто пригнати сюди своїх кріпаків монастирських, але тільки для облоги, поки прийдуть солдати. Пани-ченці побоюються, щоб не покалічилася бува в бійці їхня робоча сила, хоч треба допомогти й своєму сусідові-князеві, втихомирити його рабів, та не дати їм розбігтися по лісах і чужих маєтках. А тому ченці наказали своїм кріпакам не втручатися в бійку ані з ким, тільки щоб обложити замок та постерегти.

– Так вот, братци, чтоби нам вас – то не стєрєч, а вам не сідєть да ждать палок, аль чево горшево, то наш вам совєт – улепьотивать отсюдова. Говоріть нєчево о том, чтоби нам стать вам в помощь воєвать с вашім князем. Не пойдут наші рєбята, запугани больно, забіти. Ну, найдутся срєді нас буйниє головушкі, как і раньше то бивало, да нємного такіх, – сказав Фрол, подивившись на не дуже великий гурток наддніпрян.

Самко дивиться на Фрола, слухає, що він каже, хоч і не добере деяких слів, а розуміє, що той радить. Видно, що він – щирий чолов’яга.

– Врємя нє тєрпіт. Собірайтєсь-ка, братци, да трогайтє в путь. А ми здєсь задєржім вашіх псарей с князем і постоїм возлє пустих стен, – каже Фрол.

Знову почувся тупіт, з’явився верхи Янко циганчук.

– Уже вони вирушили!

Каже Янко, що попереду їде князь із своїми вершниками та псарями, а позаду ідуть піші монастирські кріпаки в супроводі двох ченців.

– А я оце ледве втік від наших селян, від отих, що не схотіли бути з нами. Почули вони, що йде пан-князь, та вийшли йому назустріч з хлібом та сіллю. А мене трохи-трохи не впіймали на містку, – розповідав Янко.

Ніхто не здивувався з того, бо сподівалися ще гіршого. Люди – завжди люди.

– Ідут, значіт?.. Тогда, братци, і я с вамі остаюсь, – сказав Фрол, так ніби він лишався отут погостювати.

Нема часу довго думати. Порадилися нашвидку. Частина людей побігли в двір запрягати коней та рушати, куди поведе Василько, бо він знає шлях на південь. Решта озброєних стала напоготові біля брами. А Фрол та Янко побігли на довідки, щоб довідатися, чи далеко вороги.

Запряжено вози в дворі, навантажено різним збіжжям, ось тільки б одчинити браму та рушати, коли за двором неподалеку почулися постріли.

Прибігли до брами Фрол та Янко і сповістили, що за ними оце гналися псарі. Сказав Ярема своїм хлопцям, щоб вони готувалися зустріти гостей. Добре, що є рушниці в товариства: ще заздалегідь приховав Григор зброю, а тепер вона й придалася.

Аж ось на майдані, збоку від села, з’явилися шестеро вершників-псарів. Мабуть, пан послав їх уперед на довідки. Псарі, побачивши біля брами гурток озброєних, зупинилися.

– Агей, ви, бунтівники! Наказував пан, щоб ви скорилися! Ось він їде позад нас! Ось ви знатимете! – вигукували здалеку панські посіпаки.

Коваль Ярема махнув сокирою, стрельнули хлопці на псарів; вони злякано метнулися, погнали коней і зникли.

– Тепер вони знатимуть, що й ми озброєні, – сказав Григор.

– Це вже нам нічого думати тікати зараз з двору з возами, – промовив сумно Василько. – I в дворі замкнутися – теж загибати.

Усі замислилися, не знаючи, що робити

– Вот что, братци! – забалакав Фрол. – Бєжать сейчас поздновато, а прятаться во дворє – ето попасть, как кур во щі, і оні возьмут нас всєх ізмором. А лучше, єслі би во дворє осталіся дєвкі да кто-нібудь двоє із ребят, а ми всє засядєм нєподальоку в кустах, да встрєтим как слєдуєт псарєй с вашім князем. Нам надо їх разогнать, а послє уже думать удірать. Наші монастирскіє рєбята, что ідут сюда, нам нєстрашни нікак, оні нас нє тронут. А князь с псарямі пусть думают, что ми всє сідім за стєнами во дворє. Вот что нам остайотся дєлать.

Усі погодилися на тому, бо іншого нічого неможна було надумати.

У дворі, як призначило товариство, лишилися дівчата, Самко, Ясько-музика та недавній в’язень, Пилип Косач. А всі озброєні,