Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

Знову це дивне відчуття, коли дивишся в його суворі очі. Хотілося, щоб він любив мене так само, як тоді, коли ще була маленькою дівчинкою. Стільки разів розмірковувала про те, коли ж це, власне, змінилося.

— Я попрошу водія, щоб зупинив на перехресті. Не бійся, він мене знає.

Він усе ще мене любить, просто не вміє цього показати. Я весь час це собі повторювала, поспішаючи морозяним вечором на автобус, із рота в мене йшла пара.

У п’ятницю ввечері Петр показався у дверях із широкою усмішкою на обличчі. Він просив допомогти з великою коробкою й сумками. Ззовні танув сніг, я набрала води в черевики, трава надворі була мокрою. Ми виносили із зеленого пікапа покупки, він усе відразу розпаковував і розкладав у кухні на столі. Їжа, дві пляшки вина, фрукти, закуски, смаколики.

— Ми щось святкуємо?

— Ні. Просто закінчується зима, цими вихідними я не працюю, влаштуємо собі гарний вечір.

У великій картонній коробці був новий телевізор. Петр виймав білі пластикові наповнювачі й поліетилен. Старий телевізор Петрових батьків перекочував в сарай. Новий широкий екран світився на всю кухню. І Петр теж промінився, але декілька разів за вечір я відчула його дивний погляд, доки я збирала рюкзак і готувала речі в дорогу. Увечері він упадав навколо телевізора, із пультом у руках налаштовував картинку й звук. Я думала про особливу тінь у його очах. Помічала її вже декілька місяців.

Потім він підсів до мене й обійняв за плечі. Це було приємно, від нього йшли тепло й сила. Але незабаром я вилізла з-під його плеча. Він здивовано на мене поглянув, я обернулася від дверей.

— Я вже йду у ванну. Завтра рано прокидатися.

— Чому ще?

Я дивилася в його очі. Воно там спалахнуло. Знову.

— Ми їдемо аж до австрійського кордону. Маю бути там вранці, щоб перекладати.

— Ти ж не серйозно!

— Серйозно. Нагадую тобі про це від понеділка.

Я стояла у ванній, по тілу струменіла вода з душу. У животі десь зароджувалася знервованість. Вона мене з’їдала. Коли Петр прийшов до спальні, я вже загасила світло. Він увімкнув лампочку. Ліг на бік і засунув руки до мене під ковдру.

— Петре, я хочу спати.

— Завтра нікуди не їдемо, люба. Зміни в програмі.

— Чому так говориш?

— Будемо довго спати, потім я приготую тобі королівський сніданок у ліжко, а потім…

Я сіла на ліжку. Дивилася на нього, чи справді він так вважає.

— Завтра встаємо о пів на п’яту, у Дольному Дворжішті маємо бути о сьомій, отож, будь ласка, не ускладнюй.

— Я нікуди не поїду, — він теж підвищив голос. — Я постійно десь їжджу.

— Ти серйозно?

Він не витримав мого погляду. Я лягла й відвернулася на бік, до нього спиною. Заплющила очі, але напруга не спадала, навіть коли намагалася знайти під ковдрою зручну позу. Під стуленими повіками я все ще відчувала світло лампи. А потім — руки в себе на боці й спині. Він притулився до мене, я відчувала його дихання на шиї, а потім тихі слова.

— У мене є ідея, Гано, чудовий план. Усі вихідні не будемо вилазити з ліжка. Я принесу сюди телевізор, і ми вставатимемо тільки, щоб докласти дрова в кухні…

— Облиш мене! — закричала я, намагаючись випручатися з його обіймів.

Коли ж це вдалося, я зі всієї сили відштовхнула його. Він не перестав мене торкатися, і я вперлася в нього ногами. Він гепнувся на підлогу, трохи вдарився головою об стіну.

— Що ти робиш..?

Задихана, я стежила за його здивованим виразом і болісною гримасою.

— То це й усе, що для тебе важливо? То варто було б давно мені вже сказати!

— Не кричи на мене.

Я стояла навколішки в ліжку й дивилася вниз, як він зводиться на ноги, очі виблискували. Раптом захотілося ридати.

— Мав би мені сказати, що ти вже здався, що тобі все одно. Завтра буде блокування кордонів, там будуть усі…

— Хто всі, прошу тебе?

— Адам і Славек, що організує літні протестні табори, і я там буду теж! Спокійненько валяйся собі в ліжку, я поїду сама!

— Мені цього не треба, — сказав він зі