Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

Хтось боїться привидів у дитинстві, а когось привиди дитинства переслідують ціле життя. Гана їде додому, в маленьке село на березі Влтави у Південній Чехії, де не була багато років, із нею в гаманці — список із дванадцяти імен. Вона врешті наважилася дати раду своїм спогадам і стосункам, задавненим почуттям і образам, пробачити й попросити пробачення.
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.

Села, що опинилися в небезпеці, не мають у цьому романі назв, але вони існували насправді.

Люди в романі мають імена, але це, насправді, вигадані персонажі.

Я сиджу в купе потяга Прага — Чеське Будєйовіце, від станції Табор зовсім сама-самісінька. Над головою на поличці для багажу — моя подерта темно-синя валіза на коліщатах, на ручці якої ще й досі хитається папірець із аеропорту в Роттердамі. Нарешті трошки самоти, коли я можу дістати з гаманця складений аркуш паперу зі стовпчиком імен. Видовжений білий аркуш для нотаток, дещо схожий на рахунок у ресторані, у лівому верхньому куті — кольоровий логотип голландських авіаліній. У літаку я записала його великими друкованими літерами, згадавши при цьому Фредеріка. Що б він на це сказав? Ця богемна, хаотична чешка, із якою він мучиться вже чотири роки, і раптом отаке. Він, який у всьому дотримується системності й скрізь визнає порядок. Коли ми йдемо за покупками, у нього в руках саме такий аркуш і ще й ручка, він кидає товари у візок і водночас викреслює пункти свого списку. У кишеньці сорочки він носить калькулятор і обчислює вартість купленого, аби біля каси його ніщо не могло здивувати.

І саме так робитиму тепер я, кажу собі й проводжу очима по аркушеві згори вниз. Я викреслюватиму імена. Усіх із цього списку я хочу побачити, поговорити з ними, подивитися їм просто в очі. Що б не сталося поміж нами колись.

ТАТО

ГОНЗА

АННА

МІЛАДА

ЗДЕНЄК

ПАН ТУШЛ

ДОКТОРКА МЕДИЦИНИ БРЕЙХОВА

ПАН БЕРТАК

ХОЗЕ

НАДЯ

ПЕТР

ОЛІНА

Усього дванадцять імен, дванадцятеро важливих людей із мого минулого. Я зупиняюся на останніх двох і розмірковую, чому я написала їх аж наприкінці. Підсвідомо? Я відсунула їх, заховала їх насамкінець. Я охоче милуюся пейзажами Південної Чехії, що пролітають за вікном, і згадую вчорашній вечір. Ми з Фредеріком відкоркували пляшку вина на прощання. Ми пили в ліжку, і я жартувала, що тепер він цілий місяць матиме спокій. Мабуть, близько двох тижнів перед відльотом він не слухав нічого іншого, окрім історій та легенд нашої родини. Я вже дратувала його цим. Одного разу він навіть напустився на мене: невже я справді думаю, що проблеми в родині були виключно в мене й більш ні в кого? Мовляв, це ж нормально.

— Тобі здається нормальним, що свого рідного брата я не бачила вже понад двадцять років?

Я повторюю це запитання вголос у порожньому купе. І ще раз нагадую собі основні правила цієї подорожі, які я встановила перед відльотом. Правило перше: говорити правду. Завжди, усім і за будь-яких обставин. У що вже гратися в сорок один? Від чого ховатися? Тоді не варто було б і повертатися. Правило друге: я не плакатиму. Хвилювання, смуток. Навіщо? Я вже не маленька дівчинка. Останні кілька листів, якими ми з татом обмінялися, мене досить-таки заспокоїли. Операція минула успішно, вчора його мали б виписати з лікарні, а сьогодні ввечері я подзвоню в його двері. Усе складається. Усе буде добре, кажу собі вже вкотре й неспокійно кручуся на сидінні.

Між тим сутеніє, я стою біля вікна й вдалині бачу вогні міста. Я не була тут п’ятнадцять років. Вагон хитається, я тримаюся за металеві поручні й роздивляюся місто, якого вже не пам’ятаю: воно оточене супермаркетами, заправками й низенькими квадратними будівлями. Незабаром потяг із шумом зупиняється. Я тягну валізу за собою тунелем від платформ, навпроти будівлі вокзалу вивчаю розклад руху міського транспорту. До району Май тепер їздять інші номери, аніж колись. Я виходжу на кінцевій зупинці третього автобуса, валіза постукує за мною коліщатами по плитках тротуару. Я стою посеред мікрорайону. Жодних сірих панельок, як я їх собі пригадую, натомість — палітра пастельних кольорів; я роззираюся навколо, жовтий, синій, зеленавий, будинки міняться кольорами, а на фасаді десятиповерхового дому, де живе тато, намальовано величезний номер. Ліфт зупиняється на дев’ятому поверсі, я дзвоню в двері, вони прочиняються, і в них стоїть мій тато, на двох милицях, зовсім сивий.

— Проходь, — усміхається він.

Я цілую його в щоку й обережно обіймаю. Зачиняю двері, і ми стоїмо одне навпроти одного. Я вивчаю його обличчя, чи болить йому? Як змінив його час! Але часу в нас буде вдосталь. Він показує милицею, аби я йшла за ним.

Наскільки до невпізнаваності змінився наш район, настільки ж тут усередині не змінилося анічогісінько. Та сама побита тумба для взуття в коридорчику, ті ж вицвілі фіранки у вітальні, що їх