Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

про те, як повернутися назад додому, якщо автобус уже не зупиняється на нашому перехресті. Іще одне ускладнення, іще одна ознака, що з нашим селом уже не рахуються. І чим далі, тим зрозумілішим за столиком кав’ярні ставало те, що відчуття знервованості від того, що петля довкола нашого села затягується, неможливо передати нікому за межами нашого гурту. Уперше зі шкільних років, відколи ми зналися, я відчувала зверхність у її погляді. Та тиха Мілада, невпевнена, що завше озиралася на мене. У мене вже був хлопець, коли вона у віллі своїх батьків ще йшла спати після вечірнього випуску новин, якщо тільки не вчилася до десятої вечора. Я радила їй, що вдягнути на перше побачення, що говорити й що робити. Здавалося, це було так давно. І головне, що це вже завершилося.

Я підвелася від столу першою, її зарозумілі погляди я витримала, принаймні сподівалася на це, і у своїх приношених джинсах і пальті. Ми поцілували одна одну в щоку.

— То напиши мені знову. Чи приїжджай до нас у село, наприклад, весною, якщо… якщо ми там іще будемо.

Я йшла містом, довгою затіненою вулицею, що вела до школи, мороз здавався вдвічі сильнішим. Постукала у двері, із кухні долинав дзенькіт посуду й дзюрчання води, ніхто не відчиняв, тож я взялася за ручку. Маму ніде не побачила. Одна з кухарок сказала, що вона вже тиждень хворіє. Тож я попрямувала на протилежний кінець міста. Видихала нагріте в легенях повітря під ніс, аби зменшити щипання від морозу в носі, брела з опущеною головою й лише перед сірою панелькою підвела її. Відчинив тато. Коли я в коридорі знімала пальто, він не стримався й перепитав, чи не від Армії спасіння воно мені дісталося. Йому не подобалися й мої побиті низькі черевики. Я не звертала уваги на його зауваження й пішла просто на кухню. А звідти — до вітальні. Мама лежала на дивані, була вдягнена, лише ноги прикриті пледом.

— Мамо, як ти? Навіть не повідомила мене, я ходила до тебе на роботу.

— Мені треба було написати листа? — втомлено посміхнулася вона. — Ти живеш за кілька кілометрів звідси, але не приїжджаєш.

— У мене зараз немає автівки, я ж говорила на Різдво. А тепер на перехресті й автобус не зупиняється.

Тато, мабуть, не зміг це слухати й пішов на кухню готувати чай. Я присіла до мами на крайчик дивану. Вона була блідою, із колами під очима.

— Ти дотримуєшся дієти для діабетиків, мамо? Стежиш за серцем?

Вона якийсь час дивилася, ніби маленька дівчинка, яку застали за кепським вчинком. Так, ніби ролі мами й доньки помінялися. Вона знову ствердно кивала на все. Ми трималися за руки. Чули тата, який ходив кухнею.

— Він сердиться на мене за той телефон, — сказала вона, — ніхто не дзвонить, а ми платимо сталий тариф…

— Як добре мати вдома телефон, тату, — почала я, коли він приніс до кімнати чашку чаю для мене, — ніколи не знаєш, куди потрібно буде подзвонити…

Я трохи поприбирала у квартирі, склала білизну в машинку, попрасувала те, що висіло на шнурівці у ванній. Потім для всіх приготувала вечерю з супом, повну каструлю, щоб лишилося ще на день. Увечері тато увімкнув телевізор і дивився новини. Я гадала, що ми поговоримо. Мама дала мені зрозуміти, що про Гонзу розмовляти не можна. Тож я це проковтнула, і ми пішли погомоніти на кухні.

— Я хотіла б запитати в тата про стільки речей. Наприклад, що сталося з пивницею його прадіда. Пам’ятаю, як була маленькою, декілька разів була з вами на цвинтарі. Там, де костел святого Прокопа. Село ще було, і ця будова там мала бути. Тато ніколи нічого не говорив, ви завжди клали на могилу свіжі квіти, збирали листя й швиденько бігли з тої гори на автобус.

— Він тепер їздить туди сам. Лише раз на рік.

— А чому ніколи не заходить до нас із Петром? Це ж по дорозі.

Мама знизала плечима й посміхнулася. Так винувато й вибачливо, ніби в цьому була її провина.

— А як завершилася його поїздка на північ? Що тітки?

— Прошу тебе, не розпитуй у нього про це.

Я хотіла вже вискочити й загукати на повні легені, перекричати телевізор, щоб чутно було й у вітальні, що я хочу запитувати й робитиму це. Але потім поглянула на маму й відмовилася від цього. Вона майже шепотіла, хоча телевізор працював досить голосно.

— Вони не домовилися. Це важко, коли спадок мають троє. Анєжка й Ружа полем не переймаються. Вони хотіли б його продати. Тато від цього ходить напівмертвий, хоче їхати до них знову. Не знаю, що він із цим робитиме. На старість років орати на тракторі, коли в нас тепер є квартира в місті?

Я роздратовано поглядала на годинник. Потім надійшов час знову натягати в коридорі пальто.

— Як тепер дістанешся додому? — запитав тато.

Стояв у дверях, за його спиною блимав телевізор.