Джессі Келлерман - Чтиво

Білл мовчав.

Пфефферкорн знизав плечима.

— Угода ж гарна, чи не так? Інакше ти ніколи не отримаєш шансу закінчити книгу.

— Не смішно, Арте.

— На твоєму місці я б погодився.

— Ні, не погодився би.

— Якщо ти цього не зробиш, нам обом кінець.

— Ти можеш утекти.

— Сам сказав. Мене все одно знайдуть.

— Саме тому тобі і потрібно їхати.

— Можна все зробити на моїх умовах,— сказав Пфефферкорн.— Може, щось, та вийде.

— Ну ти і впертий,— зітхнув Білл.

— Що ти казав раніше?

— Коли?

— У сараї? Ти казав, що мало хто з письменників знає, коли потрібно закінчити. Ну, то я саме такий.

— Господи,— сказав Білл.— Це ж метафора про життя.

Пфефферкорн не відповів.

— Я тебе не вбиватиму,— сказав Білл.— Забудь.

— І не потрібно. Я цього не прошу.

— То про що ж ми, в біса, розмовляємо?

— Я прошу тебе про послугу.

Білл недовірливо глянув йому в очі.

— Яку?

Пфефферкорн дістав листи, що завжди носив з собою. Аркуші були теплими і зберігали форму тіла.

— Ось цей для тебе,— сказав він, відокремлюючи кілька аркушів.— Зараз можеш не читати.

— Арте...

— Власне, я наполягаю, аби ти не читав. Ось цей — для моєї дочки. Пообіцяй, що передаси.

Білл навіть не ворухнувся, щоб узяти листа.

— Пообіцяй,— повторив Пфефферкорн.

— Нічого не обіцятиму.

— Ти мені винен.

— Нічого я тобі не винен,— упирався Білл.

— Чорта з два, нічого.

Вони помовчали.

Пфефферкорн помахав листами.

— Пообіцяй, що вона його отримає.

Білл не відповів.

— Візьми,— сказав Пфефферкорн,— а тоді повертайся і йди. Це все, про що я тебе прошу.

Тиша.

— Ти не можеш сидіти зі мною довіку.

Білл мовчав.

Пфефферкорн нахилився і запхав листи в нагрудну кишеню Біллової куртки. Білл не ворухнувся.

Вони довго мовчали.

Задзвонили церковні дзвони. Раз.

— Іди геть,— сказав Пфефферкорн.

Дзвін пролунав вдруге і втретє.

— Іди,— сказав Пфефферкорн.

Чотири і п’ять. Білл не ворухнувся. Продзвонили вшосте. Сім. Вісім. Білл не ворушився. Дев’ять. Пфефферкорн зробив крок до океану. Відчув на собі погляд Білла. Десять. Витягнув руки. Одинадцять. Напружив ноги. Дзвін пролунав у дванадцятий раз, і він опустив ногу у воду.

— Арте! — гукнув Білл.

Пфефферкорн ішов до припливу. Дзвони замовкли, але луна лишилася.

— Арте, повернись!

Вода досягла колін.

— Арте!

Небо було високим і порожнім. Обрій витягнувся в пряму лінію. Пфефферкорн посміхнувся другові і крикнув, заглушаючи хвилі:

— Нехай це буде найкраща книга!

Пфефферкорн обійняв море.

ін через силу плив, не обертаючись назад. З берега до нього донеслися крики і сплески. Врешті-решт вода перестала опиратися, крики і сплески затихли, він лишився один. Він плив. Плив за виступ скелі. Легені пекло. Ноги заніміли. Він плив повз човни рибалок. Плив, доки все і всі зникли, лише тоді зупинився. Перевернувся на спину і довірився хвилям, віддався безмежному морю. Його підхопила течія.

Він уважав, що потоне. Але не потонув. Гойдався на хвилях. Вода заливала груди, потрапляла у вуха. Солона вода хлюпала в очі, немов сльози