Джессі Келлерман - Чтиво

Білл розсміявся.

— Мушу тебе розчарувати.

Вони постояли ще трохи. Почався приплив.

— Я не міг утриматись,— сказав Пфефферкорн. Білл покосився на нього.

— Не міг не телефонувати,— сказав Пфефферкорн.— Я б телефонував, доки вона піднімає слухавку.

Білл промовчав.

— З нею все гаразд? — запитав Пфефферкорн.

— Наскільки мені відомо, так. Сумує за тобою, звісно. Але у неї своє життя.

— Саме цього мені б і хотілося.

Білл кивнув.

— Не знаю, як я почуваюся через це,— продовжив Пфефферкорн.— Лишити її в його руках.

— Думаєш, безпечніше було лишити в інших руках?

Пфефферкорн задумався.

— Може, й ні.

— Ну от.

Вони помовчали.

— Там дитина,— сказав Пфефферкорн.

Білл не відповів.

— Я чув плач.

Білл вагався.

— Хлопчик.

— Як назвали?

— Чарльз.

— Чарльз,— повторив Пфефферкорн.

— Вони називають його Чарлі.

— Мені подобається,— сказав Пфефферкорн.

Білл знову повагався, але дістав із нагрудної кишені фото.

Пфефферкорн подивився на онука. Особливої схожості з собою не знайшов. Та дочка була копією його колишньої дружини, не його. Чорне волосся дитини стирчало з-під білого капелюшка. Очі були блакитними, але це нічого не означає. У дочки очі теж були блакитними, а згодом потемніли до шоколадно-коричневих. Усе змінюється.

— Він гарний,— сказав Пфефферкорн.

Вілл кивнув.

— А друге ім’я він має?

— Артур.

Вони помовчали.

— Можна лишити собі? — запитав Пфефферкорн.

— Я тобі і привіз.

— Дякую.

Вілл кивнув.

Тиша.

— Ти гарний письменник,— сказав Пфефферкорн.— І завжди таким був.

— Ти не мусиш мені брехати.

— Я не брешу. Ти маєш талант.

— Дуже мило з твого боку.

— Просто прийми комплімент.

— Гаразд.

Тиша.

— Ця угода, яку вони тобі запропонували,— сказав Пфефферкорн.— Є в ній щось таке, чого я не розумію. Ти ж маєш бути мертвим.

Вілл кивнув.

— І раптом ти видаєш нову книгу?

— Скажуть, що знайшли неопублікований рукопис.

— Навіщо їм ти? Вони можуть надрукувати що завгодно і приліпити твоє ім’я.

— Гадаю, це щось на кшталт нагороди за тридцять років служби.

— Дозволити тобі жити?

— І публікуватися,— додав Вілл.— Не забувай.

— Справедливо.— Пфефферкорн трохи поміркував: — Скажімо, ти зробиш це. Як вони дізнаються?

— Дізнаються.

Пфефферкорн глянув другу в очі.

— Вони спостерігають,— пояснив Вілл.

— Зараз?

Вілл кивнув.

— Де вони?

Білл зробив широкий жест рукою. Всюди.

— Тож вони дізнаються, якщо ти цього не зробиш,— сказав Пфефферкорн.

— Здається.

— І тоді?

Білл мовчав.

— Що станеться з тобою? — запитав Пфефферкорн.

— Звернись до своєї уяви,— буркнув Білл.

Вони довго мовчали.

— Виконуй,— сказав Пфефферкорн.

Білл здивовано глянув на нього.

— Що?

— Виконуй угоду.