Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Було важко уявити собі людей, які живуть в Америці. Це було, як темний бік Місяця. Ми знали лише те, що там безліч убивць, наркоманів і повій, і взагалі — це місце, де тебе будь-якої миті можуть убити. Нам показували безробітних, що вмирають на вулицях, хоча тепер — якщо вірити нашим газетам — виявляється, що безробітні живуть там не так уже й погано.

Коли почалася гласність, стали показувати фільми про США. У програмі “Взгляд” був цикл під назвою “Аисти з Америки”. В одній із цих передач показали фільм про американську поліцію. В Америці поліція захищає людину. Якщо ви попросите американського полісмена про допомогу, він вам її надасть у будь-який час.

А ще ми побачили картинки з американських крамниць, і я замислився, чому цього немає у нас, чому я мушу годинами стояти в черзі за хлібом. Американці не знають такого приниження, як стояння в чергах. Там можна замовити телефоном — і вам усе привезуть додому.

В Америці живуть люди. А тут живуть піддослідні кролики, на яких спочатку випробували соціалізм, а тепер випробовують перебудову.

Раніше люди думали, що ми доживемо до комунізму, і все буде безплатно, і ми почнемо добре жити. Тепер ми зрозуміли, що нічого цього не буде, що є лише боротьба за владу. Була така програма “П’ятсот днів”. Незрозуміло, прийняли ми її чи ні. Вже третій рік, як ми перейшли на ринкову економіку, а я не бачу жодних змін.

Тепер я ставлюся до Америки позитивно. Я за приватну власність. Я вважаю, що коли власність приватна, можна проводити опитування і з’ясовувати, який театр хочуть люди. А зараз, коли йде нова вистава, то в перший вечір зала повна, а потім людей приходить дедалі менше. В театрі 670 місць, а на виставі може бути 30 чи 50 глядачів. А то й усього двоє.

Люди не ходять у театр, бо не знають, чи вистачить їм грошей на життя. Магазини практично порожні, єдине, що можна купити, — це морська капуста.

Я прожив усього двадцять років і вже нічому не вірю. Коли був піонером, вірив у світле майбутнє. А тепер мені здається, що ми стоїмо перед чорною дірою.

Ми не здатні вільно мислити. Нас привчають мислити в певних межах.

Я не емігруватиму до Америки. Я б хотів просто поїхати подивитися. Жити там було б страшно. Не думаю, що я здатен бути вільним, а там усе б залежало від мене. Може, якби я туди поїхав, то призвичаївся б. Але ж треба засвоювати новий спосіб мислення й цілком змінюватись.

Я відчуваю якусь прихильність до цієї країни. Я тут народився, російська — моя рідна мова. В Америці, боюсь, я буду нікому не потрібний».

«Гласність зняла полуду з очей, бо ми геть нічого не знали», — говорила Марина Баранова, бібліотекар одного з тюменських підприємств, коли ми бесідували в приміщенні факультету соціології Тюменського університету.

«Я вірила в соціалізм, коли була молодою дівчиною, та і як можна було не вірити, коли скрізь — по радіо, по телебаченню, в газетах — ми тільки й чули, що в нас найщасливіша, найзаможніша, найкраща країна в світі.

Я жила в сільській місцевості, в радгоспі, й бачила, що врожай ніколи не збирають до кінця і хліб залишають у полі, але я думала, що наш радгосп є винятком, що врожаї скрізь збирають, як належить.

Коли до влади прийшов Горбачов, я почала стежити за тим, що відбувається в країні. У 1986 році я склала іспит із історії КПРС, і одне із запитань стосувалося викриття троцкистсько-зінов’євського блоку. Я відповідала, як написано в підручниках: Троцький і Зінов’єв були ворогами, й засудити їх було необхідно. А за рік їх було реабілітовано — зрештою виявилося, що вони не були ворогами.

Викладачі були геть розгублені й не знали, чого вчити. А ми втратили будь-який інтерес до історії партії і взагалі до історії країни. У світогляді студентів у той час сталися різкі зміни. Для мене Ленін був чимось на кшталт бога. Я вважала, що революція — це добре, потім дійшла висновку, що її занапастила банда злочинців, яка скористалася нею. Тепер я бачу, що сама революція була помилкою. Жовтнева революція — трагедія Росії. Із часом це стає дедалі яснішим».

«Ще півроку тому я вважав, що Ленін був великою людиною, але тепер я вже так не думаю», — розповідав студент МДУ Вадим Прахт, коли ми розмовляли з ним одного вечора в листопаді 1990 року в кімнаті гуртожитку, яку він ділив із двома однокурсниками.

«Мені зазвичай було неприємно чути анекдоти про Леніна. Я вважав його святим. Може, настане час, коли я скажу, що треба прибрати всі пам’ятники й винести його з мавзолею.

Кілька років тому мені було б дивно чути про окремі республіки. Вони були в нас як штати в Америці. Ми всі вірили в соціалізм. Нашим кредо була дружба народів.

Я вважав, що США — країна величезних контрастів, що там є невеличка група, яка живе добре, а що стосується простих людей, то я був переконаний, що вони живуть гірше за нас. Я думав — слава Богу, що я народився в СРСР, де кожному гарантоване пристойне життя — не розкішне, але пристойне. В Сполучених Штатах, здавалося мені, всі живуть у страху перед завтрашнім днем.

Коли я чув про боротьбу за права людини в СРСР, то думав: ті, хто про це говорить, просто негідники. Коли США заявляли, що ми порушуємо права людини, я думав: це США їх порушують, у них кольорове населення — це не просто другосортні громадяни, а взагалі ізгої. Таке уявлення створювало в нас телебачення. Я гадав, що в Америці є невеличка група людей нагорі, яка живе добре і думає лише про збереження влади в руках буржуазії, і всі мої знайомі та сусіди в Хмельницькому вважали так само.

Я пішов до армії, тож був відрізаний від гласності й усього, що відбувалося в країні, але коли повернувся в 1989 році, то почав читати й був шокований тим, про що довідався. Я прочитав “Архіпелаг ГУЛАГ” у часописі “Новый мир” і був уражений самим уже масштабом репресій. Я не уявляв, що за будь-яке безневинне слово можна було потрапити до таборів, і не розумів, що ця система була побудована так, що люди, які туди потрапляли, до