Павло Штепа - Московство

простує через Єрусалим, Царгород, Київ до Москви. Друга — земна, людська — тече через Олександрію, Афіни, Рим у Західну Європу. В Московщині твориться (1867 року. — П. Ш.) новий суспільний і господарський лад, що приведе людство до щастя. І всі слов’янські річки зіллються в одне велике московське море, що затопить усю Європу»[552]. Або 1860 року: «Я вірю, що Московщина стане на чолі нової великої держави і дасть усьому світові нову культуру»[553]. Це теж монархіст. А ось ліберал (1870 р.): «О, моя Русь! (себто Московщина. — П. Ш.). Моя Батьківщино! Тобі єдиній приречено укоронувати поступ людства і встановити справедливість у всьому світі. Хто може зрівнятися з нами, москвинами? Кого ми, москвини, не можемо примусити скоритися нам? Чи ж не в наших, московських руках перебуває політична доля всього світу?»[554].

Озивається демократ (1850 р.): «Дай Боже, щоб москвини взяли Париж. Пора вже скінчити ту дурну Європу»[555]. За ним — анархіст (1860 р.): «Московський народ створить нову культуру, навіть нову віру, нові закони і нове життя в усьому світі»[556]. Московський інтернаціоналіст уже 1957 року: «Якою гордістю і щастям наповнюється душа, якою подякою до тих, хто підніс тебе, велика нова Росіє, і розправив твої орлині крила, і ти злетіла вище за всіх і дальше за всіх; показала людству нову добу, яскраву як сонце»[557]. Радянський письменник 1963 року: «Постає перед очима світу безмірно велична постать Росії серед пожеж, немов нове світло, що має вилікувати всі рани людства»[558]. О. Блок у своїх «Двенадцать» та «Скифы» проголошує старе монархічне месіанство. Його поемами захоплюються москвини до безтями. Він інтуїтивно відчував, що більшовизм наснажує новою, молодою силою духовно постаріле, духовно пранцювате, творчо ялове московське суспільство. Тим-то і співав він осанну більшовизмові.

Навіть суто економічна розбудова промисловості СРСР просякнена московським месіанством: москвини не просто розвивають господарство, як інші народи, але будують рай на землі. М. Калінін хизувався 1939 року: «Ми, москвини, є першими в історії будівничими соціалізму. Цю честь історія призначила нам, москвинам. Лише подумати: як багато це говорить! Тисячі років минуть. Все людство, вивчаючи історію, з захопленням дивуватиметься тому фактові, що такий простий наш народ перший збудував соціалізм. Це велика честь нашому народові. Та думка, що в майбутньому людство пам’ятатиме нас — зміцнює наше завзяття сьогодні»[559]. І далі: «Ніколи жодна країна, жодний народ не мав так багато творчої сили і хисту, так багато героїв праці, як мав народ московський за всю його історію. Європа колись дивилася на московський народ з погордою, звисока, як на малокультурний народ. А тепер він очолює все прогресивне людство»[560].

Московські сектанти вірили, що Страшний Суд почнеться тоді, коли труба Господа Саваофа в руках московського земного бога Даніїла Філіпова затрубить на весь світ. Тоді воскреснуть душі праведників і позлітаються до матушки Москви. А в Москві задзвонить «цар-колокол», і люди зі всього світу полинуть до Петербурга, де судитимуть усе людство[561].

Московські сектанти також вірили, що Христос ще не приходив на землю, і що Мати Божа Марія вийде з московського народу. Отже, Христос матиме московську кров, і тому Бог благословить увесь московський народ і поставить його вождем усіх інших народів. Так Москва буде «всему свету голова»[562].

Розум московського народу, що дослухається і любить «калик перехожих», «божих странников», шукає «небесный град Китеж»; розум, що століттями мріє про «второе пришествие», про якийсь усесвітній потоп-катастрофу — такий розум готовий завжди сприйняти якесь нове «объявление» нової віри, нового пророка, нових святих книг і нові «страдания» за правдиву віру. Так і сприйняли москвини марксизм, бо він був месіанський, сектантсько-правовірний, мав свій Талмуд, своїх пророків і святих. До нього москвини додали ще й свою «Москву — ІІІ Рим», з її непомильними папами та мудрими кардиналами-ідеологами, зі своїм орденом хрестоносців — комуністичною партією. Змосковщивши марксизм, москвини влили його до свого історичного «московізму» і так оновили та вдосконалили свою стару монархічну, месіанську церкву, старе московське месіанське православ’я під новою назвою «марксизм-ленінізм».

Як бачимо, московські і монархісти, і соціалісти свою жадобу панувати в світі завжди прикривали і прикривають личиною «служити світові». І жодний правитель Московщини не наважиться відмовитися від московського месіанства. Коли б хтось з них спробував це зробити, його б Московщина не прийняла, відкинула. «Національне месіанство москвинів завжди мало і тепер має форму апокаліптичну. Доктрина «Москва — ІІІ Рим» привела маленьке Суздальське князівство до імперії, що займає одну шосту суходолу нашої планети. Московське месіанство — Москва — ІІІ Рим — тепер втілилося у ІІІ Інтернаціонал, що створив міф про священне царство міжнародного пролетаріату. Але в цім міфі бачимо пику московського народу. Бачимо ототожнення ідеї міжнародного пролетаріату з месіанством московського народу. Третій Інтернаціонал — це ніщо інше, як лише старе «Москва — ІІІ Рим». Той факт, що ІІІ Інтернаціонал є не інтернаціональною ідеєю й організацією, але НАЦІОНАЛЬНО МОСКОВСЬКОЮ, не розуміють на Заході ані державні мужі, ані комуністи. Комуністи-немосквини, вступаючи до ІІІ Інтернаціоналу, не розуміють, що вони допомагають московському народові здійснювати московську національну месіанську ідею — Москва — ІІІ Рим…»[563].

Московська національна доктрина «Москва-ІІІ Рим» розуміла Рим лише як велику імперію панівного народу, якому служили і приносили свої багатства підбиті ним народи. Про Рим — творця духовних, культурних скарбів, європейської культури — москвин не знає. Тобто взято лише імперську ідею загарбництва як альфу і омегу всього московського життя. Загарбництво стало найвищим, всепожираючим богом кожного москвина, вся московська нація приносили тому богові в жертву все: матеріальні і духовні багатства, що їх мали чи вкрали у сусідів, увесь свій час, всі свої і підбитих народів кров і піт. Навіть саме життя: особисте, громадське, культурне, господарське. Через усю свою історію Московщина витрачала на армію — безпосередньо і непрямо — понад 75% державних прибутків. Шляхи, школи, промисловість розбудовували лише для збільшення військової сили. Метою московської шкільної і позашкільної освіти завжди було і залишається виховання бездумного, некритичного, слухняного, націоналістичного, запеклого «солдата», що готовий щомиті «бить врагов матушки Расеи»: монархічної чи соціалістичної. Бо «Москва всему свету глава». Заради цього дозволене будь-яке звірство. Це і є зміст життєвої філософії московської нації, провідної верстви і народу. Але в світовій історії бачимо, що тривалі перемоги здобувалися не силою меча, не руїнницьким вогнем, а творчою культурою. Етика, мораль, естетика, добро давали значно триваліші перемоги. Це