Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

-Просто…, – вона заплющила очі, наче зосереджуючись. – Пам’ятаєте, як я оживила Дуана? І Наставників?

Тепер на неї дивилася не лише Рубі – всі Стражі втупилися в неї однаковими настороженими поглядами.

-То що, – обережно припустив Севен. – Ми їдемо… не на похорон?

-В тому ж і справа, – Адайн схлипнула. – Я… Я хотіла, але… Не мо-о-ожу-у…

І вона залилася сльозами.

А ти… Намагалася? – м’яко спитала Катрін.

Дівчинка закивала головою.

-І що? – уточнив Пілот.

-Н-нічого, – Адайн здвигнула плечима. – Не було того дивного відчуття. Нічого не вийшло.

Стражі перезирнулися.

-Може, твій дар зник, бо ми побороли Зло? – припустила Рубі.

-І що? – не зрозуміла Адайн.

-Можливо, це щось… Щось таке, як знак. Колись треба зупинитись. Навіть добро, коли його забагато, може принести біду та руйнацію.

-Що ти маєш на увазі? – Емілія глянула на подругу.

-Та це ж просто, – оживилася Рубі. – Подумайте. Від самого початку: Дзеркало-кордон. Воно ж стояло поруч із нами все життя. Скільки я себе пам’ятаю. Підозрюю, що вам батьки розповідали про нього ж. Бо ще моя бабуся казала, що їх водили туди у перший рік навчання.

-І? – Севен закліпав очима.

-І нічого не траплялося, – знизала плечима Рубі. – До недавніх подій.

-Тобто, – продовжила Катрін. – Ти хочеш сказати, що все це було задумане… Коли?

-Давно? – припустив Пілот.

-Дуже, – кивнула Ернандес. – Виходить, усе приблизно так: Демонічний Пророк знав про народження Адайн задовго до того, як це сталося. Він почав те коло з Королем і Стражницею. Він уклав угоду з Королем. Підозрюю, на вимогу останнього Дзеркало перемістили до замку. Ось так усе складалося в пазл. Він міг стати трагічним, якби не Фає.

-Тоді, мабуть, і жертва Наставника Мо була невипадковою, – припустила Катрін.

-Бо не було поруч Адайн? – пирхнув Севен.

-Так, і тому також. Але добре, що не було. – Катрін обійняла себе за плечі. – Хтозна, може, зціливши Наставника на очах у цих тварюк, вона стала б видимою для них навіть із тою підвіскою?

Стражі замислилися. За вікном мінявся пейзаж, стаючи щораз барвистішим і яскравішим.

-Тоді так і мало статися, – мовила Емілія. – Так було передбачено. Наставник Мо наче скріпив нашу перемогу своєю кров’ю.

Рубі змахнула непрохану сльозу. Севен міцніше стиснув її руку.

Провести Наставника на його останню місію зібралося неймовірно багато людей. Найближче до його тіла стояла його родина – батьки, якийсь хлопчина, мабуть, брат, усі в білому, з білими лілеями в руках.

Рубі мимохіть усміхнулася – Наставник Мо також був із родини Берегинь.

Далі тісними рядами стояли його побратими – Стражі. Рубі дивилася на Наставника, мовчки прощаючись із ним, відчуваючи, як сльози набігають на очі, затуманюючи зір.

За ними, усі в білому, стояли жителі Елеа. Звісно, їм ніхто нічого не повідомив про те, чому та як загинув Мо. Проте вони вийшли сюди, щоб провести його як Героя, яким вони пишалися, якого ніколи не забудуть.

Було тепло. Вітер у повній тиші шелестів дубовим листям на грудях Наставника. Рубі зиркнула ліворуч – Ем та Пілот тримали великий вінок із дубового листя, перевитий білими стрічками.

За традицією, його мали б нести молодші покоління Стражів, проте, крім Адайн, Рубі не бачила більше дітей. Усі Берегині? Чи батьки не взяли їх з собою? Та ні, молодші Стражі завжди були присутні на похоронах, наче для нагадування – смерть тут, зовсім поруч. І тоді Рубі згадала – в Елеа немає Кварталу. Приморське місто наче стояло осібно від решти, не зазнаючи чи ігноруючи напади Зла.

Замислитись Рубі не встигла. Хтось смикнув її за рукав. Дівчина глянула вниз і мало не впала. Поруч стояла Бланш, усміхаючись від вуха до вуха.

-Бланш, – зашипіла Рубі, не в змозі, однак, стримати усмішки. – Бланш, що ти… Як… Ти звідки?

Сестричка хихикнула.

-Уперше бачу, як ти не можеш підібрати слова, – усмішка Бланш стала ще ширшою. – Але запитувати тут варто мені. І батькам.

Рубі простежила за кивком її голови. Неподалік стояли Теобальд і Кларамей, у білому одязі, з усмішками на обличчях. Рубі стримано, але радісно помахала їм рукою.

-То…

По вухах вдарила звукова хвиля голосу… Ректора? Ернандес вражено зиркнула поперед себе.

Не здалося. Над тілом Наставника Мо, увесь в білому, з білою мантією за плечима, стояв Ректор Університету Верджил Пат. Рубі міцно заплющила очі. Тоді розплющила знову. Нічого не змінилося, Ректор височів на невеликому помості, творячи промову.

-Друзі! – було дивно чути від нього таке звертання. Проте цьому якраз дуже легко було знайти пояснення – місто, де не було Кварталу, не дуже вникало в існування їхнього Братства. «Друзі» – це було те нейтральне слово, що не привертало б уваги до Стражів, але чітко висловлювало близькі стосунки серед них.