Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

-Друзі! Ми зібралися сьогодні за сумної нагоди, – провадив тим часом Ректор. – Ми прощаємося з Мо, нашим другом, побратимом, нашим… героєм.

Рубі пирхнула. «Героєм»!.. Мабуть, навіть це слово не в змозі описати заслугу Мо перед ними усіма. Як і їхній величезний борг перед ним, людиною, яка пожертвувала своїм життям заради того, щоб вони жили.

-Героєм, який не побоявся виступити проти ворога, – продовжив Пат, майже дублюючи її думки. – Героя, який гордо йшов уперед, до бою; який поліг у тому нерівному бою, даючи можливість своїм побратимам жити далі, продовжувати свою справу…

-Начхати! – раптом почувся голос. Рубі звелася навшпиньки, вже звично спершись на Севена, який вчасно підвернувся зліва. Кричала мати Наставника Мо – сльози текли нескінченним потоком по її обличчю, що скривилося в масці болю і гніву – майже до невпізнання. – Плювати я хотіла на вашу справу!

Вона виривалася з рук чоловіка та молодшого сина, пориваючись обійняти мертве тіло старшого.

-Ваша справа не поверне мені сина!

Стражі опустили голови. Рубі стиснула зуби, відчуваючи руку Севена навколо талії – хлопець легенько обійняв її, намагаючись вгамувати її емоції, що, як і в нещасної матері, от-от вихлюпнуться назовні.

-Сину! – і жінка заридала, нестримно, невтішно.

-Пробачте, – тихий голос Ректора, на диво, долинав до кожного присутнього. Він зійшов із підвищення, підійшов до неї і… Опустився перед нею на коліно.

Ряди Стражів сколихнулися – як за командою, вони мовчки опускалися на коліно, обернені обличчям до неї – матері Героя.

-Ваш син – могутній воїн, що відійшов у вічність, боронячи свою честь. Нашу честь. Ці слова не повернуть вам його, але знайте – він пішов за правду, волю, честь і свою безсмертну душу.

                                                         ***

Ще ніколи Рубі не почувалася так розслаблено та радісно в присутності своєї сім’ї. Ніхто не виправляв її вимову і не просив сісти рівненько. Уперше, може, вдруге, Берегині Теобальд і Кларамей поводилися, як справжні люблячі батьки.

Спочатку вони з Бланш довго переповідали одна одній новини, інколи відволікаючись на те, щоб подуріти і погасати по пляжу. Батьки сиділи віддалік під величезною парасолею, посміюючись та перегукуючись із ними.

А потім вони – усі разом – узяли кілька глечиків соку і сіли за столиком у майже порожньому кафе.

За вікном світило сонце, дмухав легкий бриз, шуміло море, і все, чого хотілося Рубі Ернандес – це просто бездумно сидіти і дивитися на прибій.

Проте тато кашлянув, перезирнувшись із мамою.

-То… Як це було?

-Що? – стрепенулася Рубі, неохоче відриваючи погляд від вікна.

-Хоч щось, – стенула плечима Бланш, наливаючи собі соку. Вона зробила ковточок, а тоді підвела погляд на сестру. – Ми не знали про тебе геть нічого. Ти навідалася до нас тоді, сказала щось про війну, а потім мама з татом намагалися тебе знайти, але ти не відгукувалася, а Університет ев… ева…

-Евакуювали, – підказала складне слово Кларамей, погладивши доньку по волоссі.

-От, – кивнула дівчинка. – І ми шалено переживали за тебе, а потім…

-Потім ми зустрілися тут, – і Рубі всміхнулася, вперше за останній час радісно і зовсім не знервовано.

-Тому розповідай, – попросила Кларамей.

-Розповідай, Рубі, – підтакнула Бланш, і сестра розсміялася, хапаючи її в обійми.

-Гаразд, – Страж зручно сперлася на спинку крісла, готуючись починати довгу розповідь. – Отже, після того, як я вийшла від вас…

                                                          ***

-Чекай, чекай, – Теобальд вражено похитав головою, ошелешено дивлячись на старшу доньку.

-Що? – Рубі запила черговий батальний пасаж соком, пригадуючи, чи нічого вона не пропустила – сцена першого нападу демонів у дорозі досі була для неї надто складною.

«Досі», - саркастично гмикнув внутрішній голос. Наче це було двадцять років тому, а не кілька тижнів.

-Мені складно, – зізнався тато, підводячись. – Тут потрібен зовсім не сік. Ви куштували тутешнє медове вино?..

Теобальд попрямував по замовлення, а Рубі перезирнулася з мамою, не знаючи, плакати чи сміятися.

-То… – мама уважно дивилася на спину чоловіка, немов забула, що Рубі та Бланш досі сидять біля неї. – Що це за Севен?

-Ну, – Рубі раптом зрозуміла, що не може підібрати слова, тільки усміхатися широчезною посмішкою. – Севен, він…

-Ви зустрічаєтесь? – влізла збоку Бланш, від чого Рубі мало не захлинулася.

-Бланш!

-Та що?

-Тобі не здається, що зарано ще…

-Ви цілувалися? – підступно продовжила допит Кларамей, і Страж Ернандес із жахом усвідомила, що нестримно червоніє, не в змозі контролювати цей процес.

-Мамо! – обурено заволала Страж, змушуючи тата обернутися.