Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Кларамей і Бланш залилися щасливим сміхом, а Теобальд підійшов до них із келихами та пляшкою знаменитого трунку з Елеа.

-Знаєш, – і собі почав він. – Я, як твій батько, обов’язково мушу познайомитися з твоїм кавалером.

Ач, який лицар цей Севен, тримайте двоє, бо одному ніяк!..

-На кавалера він мало схожий, – заявив великий буряк, що сидів на місці Рубі. – Та і я на Прекрасну Даму не дуже подібна.

-Ти знаєш, про що я, – безтурботно стенув плечима батько, відкорковуючи пляшку.

Рубі безсило застогнала, ховаючись за своїм келихом.

«Язик мій – ворог мій».

                                                        ***

-Я говорив із Ректором.

Фраза прозвучала, наче сказана кимось іншим. Було важко повертатися до реальності Університету після війни, втрати Наставника, хронічної втоми та стількох емоційних потрясінь.

Рубі та Севен сиділи удвох, нарешті удвох, на березі моря.

Стражі розбрелися хто куди, намагаючись примиритися з останніми подіями і просто насолоджуючись відпочинком, не даючи розвиватися простій, але дуже набридливій думці: «Ти вижив, а Наставник Мо загинув, він герой. Ти схитрував, як тепер можеш думати про якийсь відпочинок?». В усякому разі, ті, хто вижив, намагалися не думати про це. Гнати від себе ці слова, що роз’їдали душу і оберталися постійним головним болем.

Провина тих, кому пощастило вижити у тому кривавому місиві.

Тож, коли Севен запропонував погуляти вдвох, Рубі, скорчивши злісну гримасу на усмішки батьків та сестри, погодилася, ладна вже бігти до моря, аби тільки не слухати витончені коментарі Берегинь.

Вітерець тихо ворушив їхнє волосся і торкався сплетених пальців. Рубі сперлася щокою собі на коліна і спостерігала за Відступником.

-І що він сказав?

Севен усміхнувся.

-Спершу не хотів зі мною говорити.

-Чому? – Рубі підняла голову, чи то обурена, чи то здивована такою непоступливістю Ректора.

-Бо я Відступник, – стенув плечима Севен.

-Ти пережив війну! – випросталася дівчина, блискаючи очима. – Ти боровся! І за нього, між іншим, також! А…

-Тихіше, – він заспокійливо глянув на неї, стиснувши її руку. – Спокійно. Це не так важливо, як те, що я почув далі.

І заспокоєна Рубі знову осіла на піску, боком спираючись на нього.

-Отож, спершу він не хотів зі мною розмовляти. Вірніше, йому доводилось, бо ж це він мене покликав, але це виходило в нього так… Крізь зуби, – гмикнув Севен. Рубі закотила очі. – Проте потім він заговорив. І я був приємно здивований.

-Та вже кажи, – Рубі закотила очі. – Тягнеш, наче кота…

-Він сказав: «Живи», – швиденько перебив її хлопець, не чекаючи, поки вона визвіриться ще більше.

-«Живи»?

-Так. Сказав, що ми повинні жити, не зважаючи на наші втрати, на біль і сум, на те, через що ми мали пройти. Продовжувати жити. Всупереч усьому.

Рубі дивилася на море, відчуваючи, як зволожуються її очі.

Жити далі. Здавалося, така проста і зрозуміла істина. А як це – жити далі? Як можна забути весь біль, страх, жаль, відчай, втрати, поранення і смерть, яка дихала їм у потилиці?

Для неї це також було якоюсь зрадою. Їй здавалося, що тільки постійною скорботою вона хоч якось урівноважить той факт, що вона живе. А Наставника Мо більше немає.

Севен, немов відчувши її емоції, міцно пригорнув її до себе.

-Рубі, у цьому немає твоєї провини, – твердо мовив він. – І моєї також. Я знаю, тобі важко це прийняти, – додав він, бачачи, що вона вже готова перебити його. – Але не забувай, тоді ми билися до кінця, стояли на смерть. Ми зробили усе, що могли.

Усе, що могли… Рубі міцно обійняла його у відповідь. Їм ще треба було жити.

Жити далі, наперекір усьому.

                                                              ***

-Рубі! – вздовж берега озера до неї бігла Бланш. – Рубі, дивись!

В руках сестри сиділо кошеня.

-Правда, гарне?

-Правда, – Рубі засміялася і скуйовдила її кучерики. – Де ти його взяла?

-Сел подарував!

-Що-о? – Рубі розвернулася, війнувши сукнею. – Аселет Етелхард, зараз же сюди!

-Що я вже зробив? – пустотлива усмішка на його обличчі свідчила про те, що хлопець чудово знає, що він зробив.

-Я тобі зараз розповім, – загарчала Рубі. – То я прошу котика вже хтозна-скільки, а ти його даруєш сестрі?

-Вона дитина, їй можна!

-Де справедливість? – жартома обурилася Рубі, обіймаючи його за шию.

Їхній щасливий сміх ще довго лунав над плесом…