Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Розділ 27. Опісля

-Рубі, ти готова?

До кімнати зазирнула Емілія. Рубі здригнулася, відвернувшись від вікна. Непевно кивнула головою.

Подруга зрозуміла все, тому лише кивнула і вийшла.

Ернандес повернулася до бездумного споглядання вулиці.

Як можна бути готовою до… Цього?

Минуло три дні з моменту найбільшої, мабуть, битви у її, їхніх життях. І Рубі досі не могла повірити, що ця війна закінчилася. Надто багато всього вона вклала у цю боротьбу і тепер просто не знала, куди подітися.

А ще ж прощання.

Прощання із Наставником Мо.

Ернандес мерзлякувато зіщулилась, обхопивши себе руками. Якщо бути чесною, вона до кінця не вірила в його загибель. Їй усе здавалося, що ось зараз він розплющить очі, підніметься, засміється звичним сміхом… До нього підбіжать його побратими, допоможуть піднятися, хтось гукне цілителів…

Але він не встав. Не засміявся. Загинув.

Рубі загарчала, з розмаху розбиваючи фаланги пальців об стіну.

-Чому?!..

Чому гинуть найкращі? Чому покидають їх так рано? Чому йдуть у розквіті сил, залишаючи по собі лише гіркі сльози та безмірну гордість за них? Полеглі, але не скорені.

Дівчина відчула, як гіркі сльози таки стікають її обличчям.

Не час зараз плакати. Вона може присвятити цьому заняттю весь всій час опісля. Але не плакати не могла, щось усередині просило виходу – сум, печаль, безсилля, злість, увесь спектр емоцій, які біснувалися у її душі.

Рубі рвучко розчинила вікно – навстіж, так, аби прохолодне повітря цього похмурого ранку остудило її гаряче чоло, висушило мокре від сліз обличчя і дало їй можливість дихати, а не задихатися.

Полегшало. На якусь мить вона знову змогла стати собою, Стражем Рубі Ернандес, сильною, вольовою, зібраною. Час, церемонія от-от почнеться.

Дівчина підійшла до шафи, розчинила дверцята. Бути Стражем означає те, що в твоєму гардеробі майже не виявиться світлих кольорів. У тебе буде практичний чорний одяг для тренувань чи – Рубі пирхнула – на війну піти, наприклад. Буде кілька офіційних убрань, як ота сукня, в якій вона відвідувала батьків, чи діловий костюм, що припадав пилом десь… Бозна-де. Хто б його доставив їй сюди, в Арвелінн, якщо звісток від Університету так і не було?

Але у тебе, завжди і всюди, виявиться біле вбрання. Колір снігу, колір чистоти. Колір скорботи. Затамувавши подих, Рубі відгорнула плічка з одягом, добираючись до найвіддаленішого закутка шафи. Там, різко виділяючись на фоні всього її одягу, висіла сукня, яку вона вдягала лише двічі у житті. Коли померли дідусь, а потім і бабуся. Ернандес обережно витягла її на світло.

Сукня була довгою, до самої землі, і зовсім простенькою, жодних оздоб. Холодний білий атлас.

Стражниця швидко зняла з себе джинси та футболку і обережно просочилася в сукню, тамуючи озноб. Вона пригадувала це відчуття – прохолоди на шкірі та щему в душі, того болю, який, як не намагайся, нічим не заспокоїш.

Рубі зітхнула, беручи до рук гребінь. Ретельно розчесала волосся, пов’язала навколо голови білу стрічку. Взулася в такі ж білі туфельки. Пройшла до дверей, ще раз озирнувшись до дзеркала і змахнувши сльозу. А тоді швидко вийшла з кімнати, причинивши за собою двері.

 

Наставника хоронили в Елеа, його рідному місті. В будь-який інший час Рубі раділа б, як дитя. Приморське місто, чудові краєвиди та те прекрасне медове вино. Це міг бути час дівочих посиденьок із Емілією та Катрін. Час прогулянок біля моря чи пошуку тих красивих квітів, як на фото Ем. Або… Це могла бути пора неймовірних побачень із Севеном. Але все, що їм залишилось – це їхати всім разом туди… На похорон.

За час війни Рубі вже добряче знудилася від поїздок. Тож за майже чотири години подорожі вона навіть не дивилася у вікно, не особливо роздивлялася й салон. І Севен, що сидів поруч, не міг бути впевненим у тому, що вона відчувала дотик його руки до своєї.

Проте Рубі відчувала все, а особливо – пильний і трохи, як видавалося, винний погляд Адайн. Дівчинка сиділа навпроти неї, у трохи завеликій для неї сукні, мабуть, позиченій у когось. І не зводила зі Стражниці великих оченят. Рубі відчула, що знову закипає.

-Що? – визвірилася вона до малої. Аж самій здалося, що вона зараз укриється шерстю, наче вовкулака.

Дівчинка від несподіванки відсахнулася від неї, влипнувши в сидіння. Емілія докірливо зиркнула на Рубі.

-Н-нічого, – затнулася Адайн, схлипнувши. Рубі заскрипіла зубами, як і завжди, коли несправедливо когось ображала.

-Що, Адайн? – повторила вона своє запитання.

Дівчинка зітхнула.

-Просто…

-Що?!

На Рубі обернулося відразу п’ять пар очей. Тільки одні з них дивилися злякано. Решта – Емілія, Пілот, Катрін, навіть Севен, здавалося, обіцяли їй смертну кару.

-ВІДВЕРНІТЬСЯ! – гарикнула Страж Ернандес на останніх нервових клітинах. Видихнула. І знову розвернулася до Адайн. – Що, Адайн?

Дівчинка і собі зітхнула.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍