Метьюз Джейсон - Червоний горобець

дивилася на мене, нічого не казала, оцінювала. Я знав, про що вона думає. Зробив так, що вона сама зізналася про вербування в Гельсінкі. Власне, про це я також здогадувався. Ви взагалі збиралися розповісти мені це?

Бенфорд стенув плечима.

— Тож я розповів їй про себе, непрямо, але вона одразу ж усе зрозуміла. Ми час від часу говоримо. Про ризик, небезпеку, роботу — про проникнення в Центр. Вона слухає, не змигнувши, не смикнувшись. Я дуже задоволений, — сказав МАРБЛ.

— Це втішає, — сухо сказав Бенфорд. — Але я й досі вважаю, що, будучи жінкою-молодшим офіцером у вашій Службі, вона матиме труднощі у своїй кар’єрі. Доки вона здобуде якусь значну посаду, минуть роки, якщо це взагалі колись станеться.

— Ти знаєш Гру не гірше за мене, Бенфорде, — сказав МАРБЛ. — Ті, хто починає з малого і росте у своїй ролі, стають найкращими, найнадійнішими. Вона ідеально підходить.

— А вона зможе здати тебе? Вона здатна на це?

— Зможе, якщо не розумітиме, що робить. Це додасть переконливості її роботі, так її шок буде щирим. Хай там як, вона слідуватиме моїм інструкціям. Я переконаний у цьому.

— Це безглуздо, — сказав Бенфорд. — Зараз ти потрібен нам більше, ніж будь-коли. Лише припустити, що ми втратимо тебе, перш ніж…

Він затоптав свою сигарету в кришталевій попільничці.

МАРБЛ похитав головою.

— Нам не вдасться розрахувати час. Я не можу знати, наскільки близько вони підібралися до мене. Ваня активізувався. Окрім kanareyka zapadnya…

— Переклади, будь ласка, — сказав Бенфорд.

— …він запустив пастку на канарейок, і Бог його знає, що ще вони запланували з Зюгановим.

— До чого це ти? — сказав Бенфорд.

— Я до того, що в мене може бути як удосталь, так і обмаль часу. Вкрай важливо підготувати Домініку якомога скоріше. Якщо мене спіймають, перш ніж вона викриє мене, ми втратимо всю перевагу.

— Даруй мою французьку, але «блядь», — сказав Бенфорд.

— Годі скиглити, друже мій. Ми робимо щось досі нечуване в нашій грі. Ми обмінюємо ще десь із рік-два інформації від мене на нового розвідника, який має потенціал пропрацювати ще двадцять-двадцять п’ять років. І це надихає.

Бенфорд похитав головою.

— Це не те, заради чого ти працював усі ці роки, ризикуючи і наражаючись на небезпеку. Ти заслужив на гідну пенсію, на винагороду.

— Моєю винагородою стане залишити все, як є, і продов­жити нашу роботу завдяки їй. Нам — мені й тобі — лишилося тільки обрати слушний момент, — сказав МАРБЛ.

— Мабуть, ця римська поїздка — не відповідний час, — сказав Бенфорд, закурюючи ще одну сигарету. — Ми не хочемо чекати надто довго, але я волів би почекати достатньо, аби побачити, чи мій невеличкий тест дасть якісь плоди.

— Який тест? — сказав МАРБЛ.

— Я повідомив, що американський кріт хворий на оперізувальний лишай. Це те, що, за твоїми словами, Єгоров сказав Назаренку.

— Бідолашний Назаренко. А можна спитати, кому ти згодував цю інформацію? — спитав МАРБЛ.

— П’ятнадцяти членам СКРК, посадовцям із Пентагону, кільком працівникам Білого дому, — сказав Бенфорд. — Достатньо невелика група, щоб ми мали змогу перевірити, чи не відгукнеться до нас ця пастка на канарейок.

— Vsego dobrogo, друже мій, — сказав МАРБЛ. — Щасти вам. Я пильно прислухатимусь і повідомлю в разі, якщо бідолашний Назаренко вистрибне у вікно.

— Дуже доречно, — сказав Бенфорд, — якби ж ти міг пильно простежити за ще кількома варіантами…

— У мене є один план, але про це пізніше, — сказав МАРБЛ.

***

Нейт з Домінікою сиділи в його кімнаті й тихенько розмовляли. Він виглядав байдужим, та вона знала, що це не так, бачила напруженість його аури. Він повторив, що хвилювався за неї, вони всі чекали якоїсь звістки, і всім відляг­ло, коли генерал Корчной повідомив, що вона в безпеці. Він винуватив себе в тому, що сталося, в тому, що її відкликали до Москви. Але тепер вони можуть відновити стосунки, знову працювати разом. Домініці подумалось, що він говорить, як офіцер-куратор агента, ким він, власне, й був. Він хвилювався, а потім йому відлягло. Chto za divo! Дива та й годі.

Нейт сам чув, що верзе дурниці. Він усвідомлював, що в сусідній кімнаті сидять ті двоє, усвідомлював усю ніяковість цього моменту, знав, що мусить зберігати контроль. Він затнувся й замовк, побачивши її обличчя. Виглядала вона елегантно, неймовірно, стримано. Він пригадав цей вираз, вигин її уст. Вона починала сердитись. Нескінченні місяці, проведені в розлуці, не знаючи, чи жива вона, і вже в першу годину з нею він починає дратувати її.

«І що далі?» — подумала вона. Вони давно не бачились, і вона плекала якісь надії, втім, вочевидь, все буде інакше. Їм уже не повернути тих бурхливих днів у Гельсінкі, коли вона вислизала з будівлі резидентури Волонтова, сховавши під светром викрадені документи. Довгі пообіддя у маленькій, осяяній сонцем конспіративній квартирі, коли вона готувала їжу на маленькій плиті, залишились у минулому. Як і маленька, залита місячним сяйвом кімната.

Яка ж вона дурна fantazerka, легковажна мрійниця. Ну гаразд, тоді вона також поводитиметься по-діловому і не подарує йому цього. Домініка брутально розповіла Нейту про своє відкликання до Москви, про камери в Лефортові, про нескінченні дні допитів, ляпаси і пурпурові губи, як у шафах у кінцях коридорів скрипіли стіни, коли її шпурляли об них.

Його обличчя зблідло, коли вона розповіла йому, що тримала в думках його образ, і це допомогло їй вижити, як вона несла його з собою крізь коридори до наступного кабінету. Нейт ніяк не зреагував на це, однак вона побачила його очі, пурпурова димка над ним напружилась від емоцій. Приголом­шений, він встав із крісла.

Нейт наливав вино біля стійки з протилежного боку кімнати, Домініка підвелася й підійшла до нього. Його рука трусилася, коли він наповнював келихи. Він не глянув на неї. Знав, що в той момент, коли вони торкнуться одне одного, він втратить голову. Нейт повернувся обличчям до неї. Подивився на її волосся, губи, бездонну блакить її очей. Його очі казали їй: «Ні, не можна», та щось йому стиснуло горло і закрутило в шлунку, він узяв її обличчя в руки і поцілував, пригадуючи її смак.

Вони нестямно цілували одне одного, начебто хтось збирався розтягнути їх. Домініка вчепилася в його шию і виштовхала на маленький мармуровий балкон, залитий призахідним світлом. Між верхівок кипарисів сновигали голуби, чорні силуети супроти неба. Навколо панувала тиша, і не було чутно бодай подиху вітру. Вона штовхнула його на поруччя балкона, вони, не зронивши й слова, розщібнули пряжку його пояса, підняли її сукню, і Домініка стала навшпиньки, глянувши на нього, як повія у закапелку за Коп’євським провулком. Побілілими пальцями вона схопилася за коване залізо, підняла ногу і звісила її з поруччя. Припала своїми губами до його і вганяла стогони йому в горлянку аж до самого шлунка. Її тіло трусилося, тож вона відпустила поруччя й оповила руками його шию, щоб триматися міцніше. Тремтіння, трусіння і гуркіт на маленькому балконі сполохали голубів на деревах, і вони заширяли, заметалися й засновигали між верхівок кипарисів.

Тримати одне одного в обіймах було чимось солодким, природним і логічним, і цей маленький балкончик перетворився для Домініки на цілий