Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

Пенсі в першу мить не вірить своїм очам. Зображення — те, що вона бачить — нечітке і кілька разів намагається розплитися плямами. Неможна довіряти очам. Щоб переконатися остаточно, вона кладе долоню на лоб доньки. Її пальці одразу знаходять щось, що вона аж ніяк не очікувала побачити і про що ніколи раніше не думала. Бо всім своїм серцем вона бажає Кейрі звичайного життя: торговки, модистки, ремісниці, навіть мисливиці — того життя, яке обере її донька в майбутньому. 

Але на лобі Кейри проросли два маленькі дейд. І це страшно.

Їй страшно.

Пенсі щосили притискає доньку до грудей, до болю, до нестями, намагається закрити її від того, що, можливо, переслідуватиме її дитину все життя: від страху й нерозуміння, від ненависті й злоби, від надмірної уваги й брудних слів. Від нещастя.

— Мамо! — задушено пищить вона, пручаючись, і Пенсі, ніби отямившись, відсторонюється.

— Вибач, рідненька, — гладить вона її по тонким дитячим плечам, спині і вишневому волоссю і намагається стримати сльози: не морщити лоб, не закушувати губу і дихати спокійніше. Бо що буде з Кейрою, якщо вона занадто слабка, якщо вона заплаче?

— О, знаєш… А мені більше не боляче, — зі здивуванням каже Кейра і торкається крихітних ріжок пальцями. — Ой-ой!

На її тонкій шиї більше немає кулона з відерсом, він обсипався легким сірим пилом, вимазав піжаму і шкіру на грудях. Що ж, мабуть, відерс зробив все, що міг.

Пенсі м'яко цілує Кейру в лоб і каже: «Давай розберемося з усім зранку».

Донька засинає дуже швидко, довірливо прижимаючись обличчям до її руки. На відміну від самої Пенсі, бо їй якраз не спиться. Холодне повітря блукає спальнею: з незачиненого віконечка сильніше дме. Відерс на грудях Пенсі так само розсипався пилом, тепер у них обох більше немає чудодійного дерева. Чекати допомоги нізвідки? Або ж... Пенсі заплющує очі і щосили загадує бажання — знайти рішення, знайти допомогу — і знайоме відчуття напрямку одразу ж тягне її в дорогу. Вона вже знає, хто їй потрібен.