Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

- Бачив, що роблять чемпіони? - запитала дівчина.

- Так. Якщо є можливість покращити свої навички, вони її використовують. Саме так стають найкращими воїнами. Чемпіони – найкращі. - Максуд так само дивився на табір, хоч з такої відстані розібрати що-небудь було важко.

- То ти кажеш, що Сандрін може бути жива?

Жазель відкрила рота і повернулася до воїна. Таке питання Максуда застало її зненацька. Вона навіть і секунди не думала, що Сандрін якимось дивом може вижити.

- Теоретично. Її забрали у світ богів. Навіщо? Хотіли б вбити, вбили б тут. Сенс її туди забирати, щоб там убити? - міркувала вголос Амайанта. - Думаю, він має якісь плани на неї.

- А які у нього можуть бути плани на Сандрін? - здивувалася Жазель. - І хто він такий?

- У нього плани не конкретно на Сандрін, зрозуміло? - сердито подивилася дівчина у золоті. - Вона ж Продовжена. У ній є подих бога. Ти про це не думала, людинино? Напевно, це зіграло свою роль. Таке моє припущення.

- А як звати ... "його"? - запитала клерк.

- А як звати маленьку дуже цікаву дівчинку, на запитання якої ніхто не відповідає? - парирувала Амайанта, навіть не дивлячись у її бік.

Жазель надула щоки.

- Як ти думаєш, скільки часу вона буде ще живою? - тихо спитав Максуд.

Амайанта знизала плечима.

- Там час тече інакше. Може, він довго її протримає. Може, ні. Адже я не знаю точно, навіщо вона йому знадобилася.

Клерк не могла читати почуття Максуд. Але вона все бачила на його обличчі. У той час, як всі інші люди, що вижили, радіють, він засмучується. У них усмішки на обличчі, у нього печатка смутку. Люди здаються такими безтурботними, а він прогнувся під вагою своїх думок. Жазель зітхнула. Чим вона могла допомогти йому?

- Ну, поправ уже цей шарф.

Максуд здивовано поглянув на Амайанту, відкинувши свої важкі думи. У Жазель промайнув здогад. Точно, Амайанта! Тільки вона могла вивести маршала з цього огидного стану!

- Мені не зручно, тут шов. Поверни іншою стороною. Або виверни. - вередувала богиня вередливим тоном із вередливим виразом обличчя.

Воїн приставив руку до богині, і Амайанта застрибнула на долоню. Іншою рукою Максуд прокрутив шарф навколо шиї.

- А ти була маленькою? - запитала Жазель. - Не могла ж ти все життя бути такою... такою...

- Гарною, розумною та дорослою? - Амайанта зиркнула на неї. - Ти думаєш, що Батько співав мені на ніч колискову, поки гойдав у ліжечку?

Жазель знизала плечима. Наживку проковтнула. Що люблять богині найбільше у світі? Розповідати про себе, ось що.

- Тоді ти ніколи не пізнаєш радість дощу. - дівчина закинула вудку ще раз.

Тепер просто чекати. Дивитись на табір і вдавати, що ти зовсім не спостерігаєш за реакцією богині. Амайанта не повинна нічого прочитати. Жазель довелося напружити все своє володіння собою, щоб витримати паузу.

- Радість мокрого волосся та смаку води на губах? - ліниво розтягла богиня. - Теж мені радості. - Амайанта знову поправляла шарф на шиї Максуда, вивільняючи простір для себе.

- Е-е. - простувато похитала головою Жазель.

І знову замовкла. Їй треба зробити так, щоби богині стало цікаво. Ще довелося зачекати майже хвилину.

- М… може, веселка? Але без сонця її не буде. Така доросла дівчинка має це знати. - Амайанта намагалася здатися незацікавленою цією дрібною для неї людською загадкою.

Жазель відчувала, як у Айї прокидається цікавість. Краєм ока дівчина помітила, як Максуд трохи посміхнувся. Воїн не знав, що затіяла і до чого вела клерк, але розумів, що Жазель завела цю розмову не просто так. Клерк похитала головою. Цього разу навіть слова не сказала. Верх акторської гри.

- Тоді що? - нарешті прогнозовано вибухнула Амайанта. - Який може бути секрет дощу? Мокрий, холодний, неприємний. Яка ще радість може в ньому таїтися?

Терпіння – не її сильна сторона. Задоволена собою Жазель обернулася до богині. Злегка нахилила голову, все ще тримаючи паузу.

- Бруд. - сказала дівчина. - Діти люблять бруд. Але звідки тобі таке знати?

- Яка гидота. - гидливий вираз обличчя Амайанти доповнився зморщеним носом.

- А ти хоч раз стрибала в багнюці? Пізнала цю радість життя? Ти ж прагнула зрозуміти людей, а таку просту забавку жодного разу не зазнала? Хм, теж мені богиня. Максуде, ти стрибав у бруді?

- Тисячі разів. Або навіть більше. Якось, коли я був маленьким…

- Заткнися! - обірвала його Амайанта. - Швидко постав мене на землю.

Максуд глянув на Жазель. Та поки не посміхалася, не бажаючи видати свої тріумфальні почуття. Амайанта тим часом квапливо стрибнула на землю. Мокру, холодну та брудну.

- І що я маю робити?

- Веселитись. - сказала Жазель. - Це майже так само захоплююче, як ганятися в повітрі за піктограмами.

Амайанта недовірливо подивилася на дівчину. Потім на Максуда. І навіщо вона тільки піддалася на такі хитрощі? Дівчина в золоті ступила крок по багнюці. Потім ще й ще.

- До ніг прилипає. Човкає. Як я й казала, мерзота. - найуїдливішим тоном промовила Амайанта.

Дівчина у золотому різко обернулася до Максуда. І підковзнулася. Мало не впала. Їй довелося широко розставити ноги та розкинути руки. Виглядало смішно. Така золота пані у золотому вишуканому вбранні на голі ноги посеред багнюки. Жазель хихикнула. Максуд посміхнувся.

- Ще й слизько. Схоже на якісь тортури Мелека. Ви так не любите своїх дітей, що змушуєте їх бігати під дощем?

Жазель спостерігала, як краплі дощу швидко зробили волосся Амайанти мокрим. Богиня миттєво розпустила собі хвоста. Цього разу її волосся стало прямим. Золоте пряме мокре волосся швидко прилипло до обличчя. І тут Амайанта, мабуть, сама того не чекаючи, підстрибнула. Вона хлюпнула обома босими ногами в невелику калюжку. Бризки розлетілися на всі боки. Богиня завмерла. Повернула збуджене обличчя до Жазель та Максуда. Побачила задоволену посмішку клерка.