Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

- Все одно гидота. - зневажливо сказала дівчина в золотому.

Амайанта підстрибнула ще раз і ще раз. Жазель не бачила, але готова була присягнутися, що богиня посміхалася. Саме для того, щоб цього ніхто не бачив, Айя відвернулася від людей.

- А там ще більша калюжа. - показала Жазель пальцем уперед. - Чим більше калюжа – тим більше радості.

Дівчині здалося, що вона почула вереск. Амайанта побігла підстрибом. Жазель швидко погнялнула на Максуда. Той широко посміхався. Фух. Не дарма вона так старалася.

- І навіщо тобі це? - спитав воїн.

- Тебе порадувати. - чесно зізналася дівчина. - Усі ходять такі радісні. Насолоджуються свободою. Життям. Перемогою. Он у Калібрісто навіть обладунки сміються. А ти… такий похмурий. - Жазель прикусила губу. - Без тебе нічого цього не було б. Не справедливо, що ти один не отримуєш задоволення.

Максуд гірко посміхнувся. Вони постояли трохи, спостерігаючи, як Амайанта пустує в калюжах, не помічаючи на собі ні брудних плям ні струменів води з калюжі, що іноді потрапляли навіть їй на обличчя. Жазелізе спостерігала за тим, як богиня грається не гірше за будь-яку іншу брудну людську дитину. Дівчині здалося, що і світ навколо став радіснішим і яскравішим.

- Я хочу піти. - раптом сказав Максуд.

Укол страху влучив прямо у серце Жазель. Страх Химерниць? Тьху. Жах похмурих? Теж тьху. Максуд хоче залишити їх? Ось це і є справжній первісний страх. Мільйон думок промайнув в голові Жазель всього за одну мить. У більшості з них, залишившись без заступництва Максуда, вона вмирала найрізноманітнішими способами.

- Ти не можеш ... - тільки і зуміла вона видавити із себе.

Максуд важко зітхнув. І Жазель зрозуміла, чому він останнім часом такий похмурий. Маршал обмірковував важке рішення. Непросте рішення.

- Ти бачиш її? - спитав воїн. - Вона — майбутнє нашого світу. І… - він знову зітхнув. - Вона все, що в мене залишилося.

Жазелізе не зводила очей із дівчини в золотому. Адже вона теж до неї прикипіла, а не тільки до Максуда.

- І вона тут поволі помре.

- Ні, вона стала сильнішою. - запротестувала Жазель. - Вона отримала майже всі уламки. Незабаром отримає й той, що в мені, останній.

- Ні, Жазелізе. Вона не зможе отримати його у нашому світі. Вона це знає. І це її вбиває. Щодня потроху. Я це бачу. Бачу, як вогонь життя потроху згасає у ній. Як гадаєш, як це йти до своєї мети не одну тисячу років, а потім, коли до неї залишається лише один крок, усвідомити, що ти ніколи не зможеш цей крок зробити. - Максуд помовчав. - Вона вмирає, Жазалізе. Потихеньку вмирає. Зсередини. Втрачає віру. Втрачає бажання боротися. Жага життя покидає її.

Хоча зараз, дивлячись, як Амайанта пустує в калюжах, ухиляючись від крапель дощу і дзвінко сміється, у це важко було повірити, але Жазель у глибині душі знала, що Максуд має рацію. Амайанта стала не такою задерикуватою. А після того бою з Шамальє стала ще й мовчазною. В очах, у яких Жазель раніше бачила будь-що, але тільки не безнадійність, тепер уже не так яскраво горіло світло надії.

- Якщо я їй не допоможу, то більше ніхто не зможе.

Максуд опустив голову. Жазель це вже давно зробила. Вони обоє мовчали. Під дощем. Дивилися, як цівки води стікають з їхнього одягу і проливаються на землю. Потім, змішавшись з більш жвавим потоком води, несуться геть.

- І, можливо, Сандрін ще жива.

Воїн відчув якесь почуття. Образу? Ні, суміш почуттів. Але образа точно була серед них.

- Це ти про що?

Амайанта, по коліна в багнюці і з забрудненою сукнею, підходила до них. Очі горіли радістю, губи розпливлися в посмішці, подих почастішав.

- Думаю, нам з тобою настав час піти в інший світ. Ти казала, що шлях туди відкритий. - приголомшив Максуд обох дівчат.

Амайанта завмерла. Здивовано заплескала віями, перевела погляд на Жазель.

- Він хоче піти. - неживим тоном пояснила клерк.

- Світ продовжуватиме жити незалежно від того, чи буду в ньому я чи ні. - пояснив Максуд. - Я неодноразово у цьому впевнювався.

Жазель якось зовсім зникла. Напевно, якби не плащ у неї на плечах, то вона взагалі стала б невидимою. Одна з тих ситуацій, коли хочеться провалитися крізь землю. Зараз Амайанта погодиться і Жазель ніколи більше нікого з них не побачить. А що тоді буде з нею? Як саме вона помре? І як довго зможе прожити у цьому світі, що потихеньку завойовують амаліони? Що буде з іншими?

- І ти залишиш людей наодинці з амаліонами?

Жазель миттю підвела голову. Амайанта вперла руки в боки, як вона любила це робити. Серйозне сяюче обличчя, підняте підборіддя, по волоссю стікала дощова вода. Богиня, як завжди, виглядала впевненою в собі.

- Мені нема до них справи. - знизав плечима Максуд. - Якщо люди не можуть за себе постояти самі... Напевно, вони не варті допомоги. Ми вирушимо в інший світ, як я тобі обіцяв.

- Ні! - впевнено заявила Амайанта.

Клерк розкрила рота від подиву.

- Ні? - перепитав не менше здивований Максуд. - Ми ж говорили про те, що як тільки переможемо, подумаємо про тебе.

- Ні. - ще раз повторила свої слова Амайанта. - Ти доведеш справу до кінця. Це ти вв'язав нас у цю війну. Це ти дав людям надію. А тепер хочеш їх позбавити цього? Подивися на них! - Амайанта показала собі за спину. - Дивись! Вони вірять у тебе. Всі. І у свою перемогу. - обличчя її стало серйозніше нікуди. - Не смій забирати це в них. - пригрозила богиня. - Подивися на всіх цих чемпіонів, на Химерниць, на людей. Якщо ти підеш, то підведеш не світ, який і без тебе буде жити. Ти підведеш їх. Підведеш ось цих ось хлопців. Ейр, Дезіре, Калібрісто. Навіть Жазелізе. Подивися на неї, вона вже тремтить, як осінній лист. - Амайанта не надовго замовкла. - Ти справді цього хочеш?

Жазель не мала слів. Вона аж ніяк не очікувала, що богиня стане на бік звичайнісіньких людей і буде їх захищати перед маршалом. Максуд пропонував їй допомогу. Пропонував разом піти з цього світу та зайнятися лише одним – вирішенням її власних проблем. Жазель здавалося, що Амайанта все життя тільки й мріяла, щоби її проблеми хтось вирішував. Але тут і зараз богиня вибрала інший варіант. Дівчина в золотому вирішила, що люди потребують їхньої допомоги сильніше. Амайанта розставила пріоритети. Жазель не могла повірити своїм вухам. Вона багато читала про богів. Щоб хоч один із них жертвував своїми інтересами заради простих людей? Смішно навіть думати про таке.