Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— От ворожбит сраний, — мовив Гнат.

Ярема перехрестився та помацав землю, де тільки-но стояв Чорнововк. Нічого, крім змазаної краплини крові.

— Щез, — констатував Пилип.

— Від Катрі це його не врятує, — похитав головою слобожанин. — А далеко твоя торбинка, брате Варгане? Три нових синці, щоб мене грім побив...

***

«Брилю від Щезника.

Привіт, учителю. Не турбуйтеся, я вже оговтався, варто було добре поспати і поїсти. Нога гоїться.

Призначенців шестеро, головний серед них брат Полин. Можливо, чули про такого, має шрам через все лице. Тепер ми під його командуванням. Також до купи прибуло двоє з контррозвідки, одна з них Катря Бойко, та сама, що Дика. Я їй примудрився нагрубити у першу хвилину знайомства і тепер вона мене показово ігнорує. Чесно кажучи, нехай так буде і надалі. Бачили би ви, як її боїться власний брат! А той справжній козак, серце з перцем.

Кілька разів я переносився до Потойбіччя. Брат Варган каже, що з такою здібністю можна робити неймовірні речі, наприклад, потрапляти всередину закритих будівель. І він має рацію! Але я хочу поспілкуватися про те з кимось із куреня потойбічників. Після того, як розберемося з викрадачами.

План нині простий: чекаємо на листа з пропозицією купівлі. Купівлі Савки... Тутешній мажордом стверджує, що тогоріч лист прийшов у середині листопада — отже, може з'явитися днями.

Палац вдає, ніби живе старим життям. Двоє призначенців стоять на варті біля воріт у формі охоронців. Усім слугам заборонено покидати маєток. За палацом можуть стежити, не можна дати приводу для найменшої підозри, бо якщо рознесуться чутки про загибель Борцеховського, наш єдиний слід зникне.

За наказом брата Полина нам дозволили з'їздити в Яструбине. Ми повернулися до корчми, у котрій зупинялися, вибачилися перед хазяїном за тривалу відсутність та заплатили йому більше, ніж треба. Сказали, що погостюємо ще кілька днів у гостинного пана Борцеховського, тому забираємо речі до маєтку. Майно брата Кременя теж взяли...

Мушу йти. От-от має початися похорон. Бувайте, вчителю, напишу пізніше.

Нехай Мамай допомагає».

Долоню вкололи незримі голочки, пальці на мить огорнуло тепло, а потім долоня відчула дубову кору.

Брати чекали Северина перед великим столом, який витягнули з мисливського будинку. На ньому лежало загорнуте у червоний оксамит тіло Марка.

Біля могили стояли троє призначенців, незнайомий контррозвідник — судячи із довгої коси, таврієць — і Катря. Усі у лицарському однострої.

Книш прийшов сам: двоє інших характерників мусили лишатися в маєтку.

— Починаємо, — кинув Самійло.

Северин і Ярема підхопили тіло Вишняка за плечі, обережно притримуючи голову, Пилип та Гнат взялися за ноги. Вони зробили кілька кроків та повільно опустили небіжчика до могили. Його дуб стане дев'ятим та останнім у діброві-крипті.

Важко повірити, що ми ховаємо Марка, — думав Северин. Ці контури в червоній тканині... Могли належати будь-кому. Навіть йому самому.

Скільки разів доведеться стояти на краю могили, перед тим, як самому лягти до неї?

Северину відвели честь обирати першим, і він кинув Марку його шаблю. Ярема додав піштоль, Пилип — годинник, а Гнат — штоф горілки.

— Стрінемось по той бік, — звучало знову і знову.

Останнім рушив Самійло: вклав атлас. Коли брат Кремінь був готовий до останньої подорожі, його тіло накрили землею.

Від погляду на могилу Северин відчув тугу. У компанії Вишняка за останні два місяці він провів більше часу, ніж із рідним батьком за останні десять років. І попри непрості стосунки з Марком сумував більше, ніж на похороні Ігоря Чорнововка.

На стіл поставили дві кварти килинівки, яка знайшлася у речах Марка. Самійло розлив першу пляшку по чарках, і кожен взяв собі по одній, навіть Пилип. Брати дивилися на нього з недовірою, але Пилип рішуче випив чарку до дна.

Северин також випив, уперше з пиятики після зустрічі з Ліною. Не міг не випити за брата Кременя. Килинівка виявилася до біса міцною, моментально вибивала сльозу та обпікала горлянку, але пилася навдивовижу легко.

— Мусимо повертатися до справ, — сказав Книш і призначенці потягнулися до палацу.

За ними рушила Катря разом із іншим контррозвідником. Четвірка залишилася на самоті.

— Треба і йому налити, — сказав Ярема.

Гнат кивнув та щедро хлюпнув самогону на свіжу землю.

— Гарна горілка, — сказав він. — Йому сподобається.

— Він хотів її нам віддати після візиту до Борцеховського, — згадав Северин. — Перед тим, як роз'їхатися...

— Стільки днів провели разом, — мовив Пилип. — А я навіть не знаю, чи мав він дружину та дітей. Соромно.

— Годі тобі, брате, — махнув Северин. — Це мені соромно. Я підвів його двічі. Марко помер, втративши до мене всяку довіру. От від такого справді гірко.

— Наші сраки дурні врятував, — мовив Гнат. — А я в ньому ще сумнівався, йолоп безголовий. Без нього були би чортзна-де...

— Тепер він стоїть на чолі загону, — сказав Ярема. — Хлопці, яких тут поховано, всі нашого віку... Вони отримали доброго командувача.

Характерники замовкли. Якби у ніч полювання все склалося інакше, то зараз вони лежали би поруч із Вишняком. І скільки нових дубів зросло би тут після цього?

— А пам'ятаєте наш перший день разом? — спитав Чорнововк.

— Таке не забувається, — посміхнувся Ярема. — Ми його На-Сраці-Чиряком прозвали.

— То Книш сказав, ми лише повторили.

— У мене того дня пекельне похмілля було, — хитнув головою Гнат. — Блювати хотілося від найменшого звуку. А він, як п'явка, зі своїми скаргами... Хотілося його закопати до пекла ближче.

Всі тихо розсміялися.

— А коли Ярема заснув і Кремінь викрав наших коней, — нагадав Пилип.

— Конфуз був знатний, — покивав Яровий. — Досі ніяково.

— Я тільки зараз збагнув, як він