Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

нас намагався вчити, вказував на помилки, пояснював... Наче вчитель, — Гнат хотів було собі налити, але передумав. — Такий лицар був! Як він дозолив себе вбити?

— Йому стріляли в спину, — мовив Пилип. — Такий постріл і Мамая вбив би.

— Сподіваюся, тіло Борцеховського згодують свиням, — відповів Гнат. — Підступна мерзота!

Наступного року на нових атласах характерників з'явиться діброва під назвою «Діброва зниклих» чи «Дев'ятеро відважних». Як дико, подумав Северин, щороку друкувати мапу з могилами, старими і свіжими...

— У мене вдома родинна діброва схожа, — сказав Ярема. — Тільки біля кожного ще й табличка з ім'ям

та роками життя.

— А у Потойбіччі ці дуби такі самі, — зауважив Северин. — Єдині живі дерева з листям на тлі мертвих стовбурів. І там вони мають жолуді!

— Жолуді? Справжні? — здивувався Пилип.

— Мені здалося, що так. Я довго їх розглядав, але коли спробував забрати одного з собою, то він при переході розсипався на порох.

— Будь обережний, Щезнику, — сказав Пилип, повторивши слова Книша від учора. — Там чигають приховані небезпеки.

— Так само, як і тут, брате. Так само, як і тут.

Характерники помовчали над могилою, кожен у власних роздумах, вилили недопиту килинівку на землю та рушили до палацу.

За кілька днів листоноша привіз до маєтку повідомлення із датою та номером місця зустрічі.

Розділ 13

Брат Полин розмовляв із конярем на ймення Семен, голомозим чоловіком із виразом обличчя настільки флегматичним, що скидався на статую, а мажордом усіляко намагався бути корисним.

— Семен працює у маєтку чотири роки та особисто провів обміни тогоріч, — розповідав Стефан. — Він знає вказане місце зустрічі, знає процедуру обміну, а також відомий стороні продавця в обличчя, тому не викличе жодних підозр. Насмілюся порадити його як найкращого кандидата.

— Чудово, — Самійло звернувся до коняра: — Віз має бути готовим завтра до півдня.

— Завтра? Туди їхати два дні вагітною кобилою. Що там робити ще три доби?

— Так, завтра, — характерник повернувся до Стефана: — Нам потрібно харчів на тиждень для десятьох персон.

— Негайно сповіщу кухню, — вклонився управитель.

— Чуєте мене? Кажу, що ми зарано приїдемо, — втрутився Семен. — Можна ще три дні зачекати.

— Чую, Семене. Зайві дні нам знадобляться, тому вирушаємо завтра.

— Як накажете, — не сперечався коняр.

Книш вийшов зі стаєнь і ледь не врізався в Чорнововка, який всю розмову простояв біля входу.

— Підслуховуєш, брате? — спитав Книш.

— Ні, — випалив Северин. — Тобто, я чув розмову, але ненавмисне.

— Це й зветься підслуховуванням. Яка у тебе справа?

— Хочу доповісти, що ми успішно виконали наказ щодо відпочинку та готові рушати далі, — звітував Северин.

— Оно воно що, — Самійло ледве посміхнувся. — А ваші поранення?

— Майже загоїлися. То дрібниці, — махнув рукою Северин, хоча нога досі боліла. — Брат Павич значно важливіший.

— Що ж, — кивнув Книш після коротких роздумів. — Я мав деякі сумніви, але якщо ви самі прагнете, то готуйтеся в дорогу. Наздожени того запопадливого мажордома та скажи, хай харчів готують на чотирнадцять персон.

— Буде виконано!

Северин розвернувся і готовий був кинутися навздогін, як Самійло гукнув його.

— Ще одне, брате.

— Слухаю?

— Мої накази виконувати беззаперечно. Ватазі так і перекажи, — інтонації призначенця нагадали Ігоря Чорнововка. — Зрозуміло?

— Цілком.

Пилип сидів на східцях, грав на варгані, Ярема закинув ноги на лавку навпроти, Гнат горічерева розлігся на перилах та споглядав стелю. Благу вість про дозвіл брата Полина зустріли радісним гамором.

— Останнє чаювання в альтанці-засранці, — плеснув у долоні Гнат. — Як вона мені остогидла. І палац цей ненавиджу!

— Важко не погодитися, братику, — Ярема зосереджено вичищав ножем чвир із люльки. — Дуже незатишно ночувати в кімнаті, з котрої тебе винесли непритомним.

— Як думаєш, скільки людей знадобилося, аби подужати твою вагу? — спитав Гнат.

— Не менше трьох.

Северин пригадав, як коліна притискають груди, чавлять із них повітря, а до обличчя притуляється отруйна тканина, і від спомину спиною пробігли сироти.

Пилип заграв знову. Тремтлива мелодія линула в небо, розліталася над лабіринтом, розчинялася в прохолодному повітрі.

— Треба і собі дримбу купити, — вирішив Бойко. — Як платню за жовтень заберу, так і куплю.

— А те добро, що ти з мисливців зібрав? — спитав Пилип, на мить відірвавшись.

— То Орисі на намисто.

Над альтанкою прошурхотіла невеличка сіра ворона, зробила коло, залетіла всередину та всілася на стола, обвівши компанію чорними перлинками уважних очей.

— От нахаба! Лети звідси, — Ярема махнув рукою.

Ворона обдарувала шляхтича зневажливим поглядом, перевела очі на Северина, каркнула і підстрибнула до нього.

— Щось принесла, — зауважив Пилип.

Здивований Северин зняв невеличкий шмат паперу, загорнутий навколо пташиної лапи. Ворона каркнула вдруге, схопила зі столу печивко та полетіла геть.

— Вороняча пошта? — Гнат аж підскочив. — Як голубина?

— Ні, — Ярема продув люльку. — Поштарські птахи навчені літати від будівлі до будівлі. А ця прилетіла саме до Щезника. Бачив? Тільки одна відома мені організація користується таким засобом зв'язку.

— Секретний клуб шляхтичів?

— Ковен, — відповів Ярема і забив почищену люльку тютюном із коноплями.

У посланні чорніли два коротких слова. Северин перечитав їх кілька разів, покрутив нотатку так і сяк, але більше у ній нічого не було.

— Себто такі пташки можуть знайти будь-кого і будь-де? — не вгавав Гнат.

— Наскільки мені відомо — так,