Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

тіла. Смуток був лютим і пекучим. Він палко й солодко горів у моїх очах, у моїх грудях і в найнесподіваніших місцях. Цей смуток був іскрометним, чистим і щирим, і лише на одну прекрасну мить я змогла втримати у своєму серці всіх, кого я втратила або кому дозволила піти з мого життя, і в цю мить я нарешті відчула себе цілісною і повноцінною.

А потім увірвався біль, і ця мить розбилася вщент. Стіна агонії впала на кожну частинку мого тіла. У кістках миготіли блискавиці й били громи, у нутрощах — задушлива відсутність голоду, в легенях — вогненний скрегіт дихання. Я заплющила очі й зціпила зуби. Це було майже неможливо витримати, проте я отримала бажану відповідь. Він був готовий. Я заледве змусила свою руку зоставатись непорушною попри біль.

Потім доктор Батіст устромив голку в його вену й увів препарат.

Тіло Кіплінґа майже одразу розслабилося. Його крила впали додолу. Його погляд став легким, а потім порожнім. Він тричі вдихнув. Кожен вдих був гучніший і повільніший за інші. Потім він затих.

Я відчула, як його покидає життя, як мерехтливе полум’я перетворюється в жаринки, а тоді згасає в холодній пітьмі.

Я полишила доктора Батіста серед Стоддардів і пішла вниз по трав’яному схилу, взоруючись на плавні вигини землі, допоки вони не закінчилися на краю чорного ставка. Навіть зблизька, навіть у променях скупого, далекого сонця, що падали на нього, вода була непроглядною і зберігала колір обсидіану.

Щось пронизало мене наскрізь, ніби комета пролетіла крізь мої нутрощі, вгризаючись у мої глибини, демонструючи на мить, наскільки вони глибокі. Услід за нею ці мертві простори волали, жадаючи світла й любові. Я дивилася в бездонні води й питала себе, чи можливо виміряти їхню бездонність.

— Наша сім’я дуже вдячна за твої послуги, — сказав голос позаду мене.

Я повернулася й побачила Саймона. Він простягнув мені конверт, і я взяла його. Він кивнув, потім підійшов і став поруч зі мною.

Гудіння техніки сколихнуло повітря. Жовтий екскаватор підняв зв’язане тіло Кіплінґа й розвертався, щоб опустити його у свіжовириту могилу, що була поруч із могилою Алоїза. З маєтку лилася мелодія ноктюрну Шопена, і сім’я попрямувала назад із пагорба до будинку, де на них чекали канапе й бутерброди.

— Я їм зараз знадоблюся, — сказав Саймон.

— Знаєш, — промовила я, — ти справді найкращий у своїй справі.

— І що ж це за справа?

— Піклуватися про свою сім’ю, — сказала я.

— Дякую, — відповів він. — Ти також. Так чи інакше, наші здібності формують наші життя, міс Дастані.

Він задумливо усміхнувся. Потім знову поглянув на дім.

— Через десять хвилин по тебе приїде водій, — сповістив він. — Не поспішай, можеш бути тут стільки, скільки тобі потрібно. Про твою подорож подбають, це вдячність від нас.

Після цих слів він розвернувся й почав підніматися схилом, і я знову залишилися на самоті.

Я знала, яким буде моє останнє бажання, і, здавалося, що зараз годящий момент, щоб його загадати. Я проминула ставок і ввійшла в ліс. Повітря було ніжним та прохолодним. Серед цих низьких зелених дерев я майже уявила, як натрапляю на єдинорога, що потрапив у мисливський капкан.

Я йшла, допоки звуки з маєтку не зникли. На невеликій галявині у променях блідого сонячного світла я прошепотіла ім’я джина. Здалося, що повітря трохи згустилося, так ніби воно прислухалося.

— Я хочу повернути його, — сказала я. — Ти чуєш мене? Це моє бажання.

Якусь мить нічого не відбувалося. На мить я відчула себе тією дівчинкою, якою була з семи років. Я відчула її — цілком, з усіма відсутніми частинками. Вона була всім, що я будь-­коли знала, всім, що я пам’ятала, якою була, і їй ось-ось мав настати кінець. Усе, що я ще могла зараз робити, це дихати, відчувати, як світ входить і виходить із мене, і чекати.

Мене відволікло шарудіння в лісі. Хрускіт гілки під ногами. Я підвела голову й побачила кота, що виходив із-за дерев, замурзаного і втомленого, а крізь його брудну шерсть виднілися ребра. Коли він підійшов ближче, я впізнала старого, здичавілого кота з клініки. Не боячись він підійшов до мене і притиснувся мордою до ноги.

Девід казав, що він ніколи не відходив далеко.

— Мені дуже жаль, — сказала я коту, і батькові, і всім, кому я будь-коли зробила боляче.

Я простягнула до нього руку й ніжно провела пальцями по його шерсті, відчуваючи гострі виступи. Кіт вигнув спину. Можливо, він відчув трансформацію в просторі поміж кінчиками моїх пальців і його шкірою. А можливо, він просто не звик, щоб його торкалися.

Обережно, наскільки це було можливо, я просунула пальці крізь його шерсть, поки не відчула, як його шкіра тор­кається моєї. Я простягнула руку таким чином, що моя долоня лягла на вигин його шиї, і солодке, природне тепло крові в його венах передалося мені. Я відчула, як світло покидає його тіло, переходить у мої долоні, і шириться доти, поки не заповнює все моє єство. Я почула щебетання вранішнього птаства, цвірінькання горобців, що злітають з гілок дерев. Я побачила обличчя мами, що усміхалася до мене, чіткіше, ніж на будь-якій фотографії, обличчя реальне, так ніби мені знову було шість років. Світ здавався теплим і солодким, і я не могла не всміхнутися у відповідь. Нашою таємною усмішкою.

А потім усе завалилося, і її усмішка зникла в калейдоскопі з нудотно-сірою, схожою на ліверну ковбасу підлогою, крапельницею, медичними апаратами, що відмірювали час її життя, поки його майже не залишилося, поки ми не переселили її в іншу кімнату, яку ми ніколи ні для чого не використовували, крім її ліжка. Й от якось, коли небо за вікнами було настільки яскравим, що мені було боляче дивитися, у цьому ліжку, у цій кімнаті біль припинився, і на мить у всесвіті стало так тихо, що я майже чула, як вона йде в той кращий світ.

У мене перехопило подих, аж заболіло в ребрах. По хребту пройшов спазм. Ноги підкосилися, і я, ридаючи, впала на траву.

Я не почула, як підійшов Себастьян, і я не знаю, як він мене знайшов. Але він був тут. Він не промовив ні слова, і я теж. Ми розуміли одне одного без слів.

За мить він простягнув мені руку. А ще за мить я взяла її, і він допоміг мені підвестися. Десь віддалік просигналив автомобіль. Десь доктор Батіст ламав голову над тим, куди я могла подітися.

Ми із Себастьяном стояли на галявині, міцно взявшись за руки, і були ми обоє вже іншими людьми, ніж день тому, ніж годину тому. Наші серця були розбиті, а любов усере­дині них була ніжною й цілісною. Ми горювали. Майбутнє квапило нас.

Проте ще якусь хвилю воно могло почекати.

Подяки