Міхал Шьмеляк - Вники, Міхал Шьмеляк

ще сказати? Припускаю, що з паном він розмовляє?

– Так. Але він говорить так само невиразно, як і всі тут. Іноді у мене складається враження, що

філософів посилали з Греції до Вників кілька століть тому, так само, як сьогодні посилають бунтівних

священиків. Вони народили дітей, і гени чуттєвих відповідей збереглися ідеально. Нічого конкретного

дізнатися не вдається.

– Будь ласка, не перебільшуйте. Якщо запитати конкретно, я відповім так само. Як, хоч би з

монастирем.

– Чудово, що ви про це згадали. Я знайшов старі нотатки з ХІХ століття, де йдеться про підземний

хід, який веде від костелу до монастиря, до будинку настоятеля та до лісу.

– Я вражений. Ще хвилинка, і пан зробиться нашим монографістом. За такий короткий час, і до такої

інформації дійти, вітаю!

Священик наповнив чарки.

– Так це правда?

– О так, звичайно. Це й не дивно, адже весь принцип будівництва романських костелів базувався на

їх оборонному характері. У нас не інакше. У нас є невеликий склеп, де, ймовірно, колись ховали парохів.

Археологічних робіт тут не проводили, але є кілька типів розчину та цегли, ймовірно, різних років.

Збереглися навіть двері та шматок кладки, але це всього десять метрів, а далі все засипано. Мені здається, що обвал міг статися під час руйнування монастиря – важка техніка зіпсувала наші підземні коридори.

Історія, яку ви згадали, романтична і надзвичайно цікава, але наразі неможливо сказати, чи це був один

тунель, чи він розгалужувався на три тунелі і куди він вів.

– Можна його побачити?

– Категорично відмовляю. Хіба що з'явиться професійна команда, яка все забезпечить. Чесно

кажучи, сам я там роками не був. Як тільки я приїхав сюди, я, як і всі, захотів пізнати свій новий дім, зазирав

у кожен закуток. На жаль, скарбів тамплієрів чи навіть скриньки із золотом ніде не було.

– Розумію. Тоді я попрощаюся. Хіба що зустрінемося на святі?

– Я туди не піду, — відповів священик. – Вважаю, що віряни мають зустрічати свого пастиря у храмі, а не за столом із самогонкою, поїдаючи смажені ковбаски.

– Бажаю вам успіхів у священицькому служінні, – сказав Косма.

– На коня, — запропонував парох і втретє наповнив келишки.

Вони випили, алкоголь чудово розлився по тілу і душі. Ксьондз подивився на нього і з неприхованим

розчаруванням у голосі сказав:

– Шкода, що пан ні про що не дізнався. Я знаю таких, як пан, пан не з тих, хто здається. Ця справа

застрягне в глибині вашої свідомості, як скалка, не дасть вам спокою, не дасть вам спати.

– Напевно, — погодився Косма. – Я продовжуватиму шукати правду про те, що сталося з Пьотром

Дембіцьким. Не стільки через цікавість чи бажання розгадати таємницю, скільки під час моїх пошуків

виявились цікаві факти, які не дозволять мені відкласти цю справу ad acta.

– Ви, мабуть, чекаєте на мої питання, а потім на удаване здивування, коли пан поділиться зі цією

інформацією?

109

Косма глянув на старого священика, який сидів зараз за столом і чимось нагадував доброго дідуся

— чи то через розтягненої куртки, у якій він наводив порядок, чи то через його добродушне обличчя, враження від конфіденційності, що передавалася шляхом нахилу над столом і справного наповнення

келишків. Так виглядав чоловік, який нічого не боявся і який мав чисте сумління. І який знав, що виграв.

– Пьотр Дембіцький є убивцею, який холоднокровно вбивав жінок. Він насолоджувався цим і

продовжував це робити, поки хтось його не зупинить.

Священик мовчав. Він знову наповнював келишки, не дивлячись Космі в очі.

– Пан не стане заперечувати? – запитав він священика.

– Не можу.

– Таємниця сповіді? Він повинен сидіти за ґратами до кінця життя, а не в ідилічній парафії в горах, де

його годують млинцями та наливками. Він дегенерат. Ймовірно, серійний вбивця.

Священик усе ще мовчав.

– А ви його відпустили. Він зібрав речі вночі і змився, і незабаром він міг забити іншу дівчину до

смерті. Звісно, можливий ще й інший сценарій – щоб його просто перевели в іншу парафію, де він заново

працюватиме над власним виглядом. Але ми обидва добре знаємо, коли він доб'ється свого, то нападе на

іншу жінку і заб'є її до смерті.

– Я священик, але ненавиджу, коли говорять, що справедливість спіткає когось після смерті. Я точно

вірю, що Бог дав нам розум і свободу волі, щоб ми могли самі вирішувати про покарання тут, на землі.

Апостол Павло чітко сказав: "Заплата за гріх — смерть". А якщо Бога немає?

Косма допитливо глянув на пароха. Він знову наповнював келишки й говорити:

– Чи можемо ми дозволити собі розраду впевненості в існуванні Бога? Адже все християнство

тримається