Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

Та-а-ак… але що вона робить тут?

Тоді я подивилась, як вона дивиться на нас із Тео, і подивилась, як Тео дивиться на нас із Беатріче… І в мене з’явилися перші неприємні здогади. А ще три послідовні запитання: чому я на ньому сиджу, чому я так цікаво на ньому сиджу і чому я досі на ньому сиджу?!

– Це не я сюди приніс! Це Піт приніс!.. – спробував щось пояснити Тео.

– Та я вас всіх… – прошипіла ця мила дівчинка, з неймовірною швидкістю перетворюючись на гарпію, фурію, мегеру та всіх тому подібних, разом узятих.

Цілком закономірно, увесь найближчий час ми відпрацьовували бойові джарайські прийоми разом із нею. Пам’ятається, я казала, що майстри рукопашного бою – це Нілс та Пірс?

Ні.

Ні.

Ні.

А хлопці (оті, що не тупцяли до скарбниці де Артар’є, а скаржились, скільки скажених ведмедів у лісі порозводилось) спокійно стояли по колу, як зала глядачів, і дивились, як ми з Беатріче катаємось по всьому табору та пробуємо одна одній щось пояснити. Вона мені, наприклад, пояснювала, що я занадто чиста, як на достаток багнюки навколо, а потім пояснювала, що на моїй голові занадто багато волосся, а потім пояснювала, що синій в моді все більше і більше, тож на моєму обличчі катастрофічно не вистачає синців. А я самовіддано пояснювала, що на високородних принцес так безкарно не нападають, що не дарма я так мученицьки проходила спецкурс джарайської підготовки і що скоро я перестану бути такою милосердною і таки покажу, чому навчаються принцеси під впливом Пітів Алленів.

Високу дискусію перервав той самий Тео.

– Дівчата, поки ви знайомились, ми зганяли за десертами. Шоколадні тістечка – по ліву руку, лимонні – по праву.

«О, ні! Треба захистити від неї шоколадне диво!» – зірвалася я і кинулась ліворуч.

«О, ні! Треба захистити від неї лимонне диво!» – зірвалась вона і кинулась праворуч.

А потім виявилось, що Беатріче – класна дівчина! А ще вона художниця. Класна художниця! А ще садівниця. Класна садівниця! І просто обожнює квіти. І просто обожнює Тео. Тож коли він подарував їй букет улюблених лілій, ця мила дівчина взагалі розцвіла.

– Чесно? – дивувалася я. – То вони дійсно пробували тебе викрасти?

– Ага! – кивала вона. – Не сподобалось їм, бачте, що я бачила, як вони діжки з тушкованкою до табору котять! А я як підійшла, як подивилась і як пояснила, яку неперевірену тушкованку вони котять і що перевірена тушкованка тільки в нашої баби Пелагни буває, і що взяти перевірену тушкованку можна тільки вночі на повний місяць під старим дубом на Заліській…

Це ми, до слова, медогляді в Арчі і якраз доїдаємо тістечка та донюхуємо лілії.

– … а вони мене як схоплять! А вони мене як потягнуть! А в них там такий страшний і нечищений казан! Ну, я їм і пояснила… що казани треба чистити! Що з вихованими дівчатами так не поводяться! Що вихованих дівчат на руках носять, а не через плече! Але куліш у мого сизого голубочка просто шикарний! І лілії просто шикарні він вміє знаходити! – щебетала Беатріче. – То я їм з того часу ніби єдине сполучення з білим світом. Чесно кажучи, наш бізнес з тушкованкою ледь не накрився, бо ті вискочки королівські пронюхали, і все конфіскувати хотіли… Ну, то хлопці трішки допомогли, і в нас знову бізнес налагодився. І якщо щось комусь треба, то я хлопцям від селища доповідаю, а селищу від хлопців.

Таким чином, стало ясно, звідки в лісі береться гречка та курятина і звідки я дістану голку та нитки. Але до голок з нитками доведеться вернутись пізніше, бо саме з’явилась решта ватаги, і Піт Аллен вирішив, що я розледащилась і навмисне тягну час, щоб не займатись, тож взяв усе в свої руки. Але враховуючи сьогоднішній досвід, джарайську підготовку постановили відкласти та взятися до лука.

– Гай-гай! – вигукнув Гастон. – А панство думало, що рубікони нашій німфочці відомі? Gutta cavat lapidem[1]! Шпагу освоїла, рукопаш освоїла – і до лука вже тягнеться! Та такими темпами вона всіх нас за пояс заткне!

– Та тут би хоч пояс мати, чи що! – реготали хлопці.

– Луки-шмуки… – перекривив Марко. – Та нащо воно тобі треба? Давай, я краще тебе ножі метати навчу, га?

«Ножі?!» – витріщилась я. Мозок підігнав картинки, де я випадково порізала пальчик, а потім передавала ніж через стіл і випадково порізала Іветту, а потім буду вчитись метати ножі й випадково переріжу все, крім мішені, в яку буду цілитись… І курйозній метальниці ножів стало погано.

Так що колективним голосуванням (я і Піт, тобто) тренуватися в таборі було визнано неможливим, і Великий Наставник вирішив, що краще тимчасово транспортуватися за його межі. На запасний стрілецький майданчик, тобто.

– Ет! Так старалися, а він все одно від нас німфочку відводить! – розпачливо сплеснув Гастон.

Піт тикнув мені лук, накинув сагайдак, розвернув у потрібну сторону і за ручку повів уперед. Неймовірно турботлива особа. Від табору відійшли далеченько, та зрештою вийшли на потрібну галявину.

– Яблучка любиш? – спитав Піт і вийняв щось з-за пазухи. – Ну, то таке… Воно все одно ще зелене, – попрямував до пенька й виставив ціль. – Я так бачу, ти вже пробувала стріляти раніше… Так покажи, що вмієш!