Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

здавалося, що не можна лягти спати, поки його нема. Він повинен скоро повернутися... Ох, ні, він не повернеться ніколи... Боже мій, подумати тільки! Ніколи. А вона так за ним сумує.

Треба було налагоджувати життя до останніх дрібниць, і це також давалося нелегко, — надто вже гострим і болісним виявився злам. Найголовніше — треба було якось пояснити все те, що сталося, Весті. Дівчинка вже багато що помічала й багато думала, і тепер у неї були свої сумніви й здогади. Веста пригадувала розмови про те, що, коли вона народилася, її мати не була одружена. В свій час вона бачила недільну газету з романтичною історією про Дженні і Лестера — цю газету їй показували в школі, — але вона була досить розумною, щоб нічого не сказати про це вдома: вона відчула, що це не сподобалося б матері. Зникнення Лестера безмежно здивувало її; проте за останні два-три роки вона переконалася, яка вразлива її мати і як легко зробити їй боляче. Тому вона утрималася від запитань. Дженні довелося самій розповісти дочці, що Лестер міг би позбутися свого багатства, коли б не залишив їх, оскільки Дженні була нижча від нього в суспільному становищі. Веста спокійно вислухала її, але запідозріла правду. Її пройняв величезний жаль до матері і, бачачи, як та пригнічена, вона намагалася бути особливо бадьорою й веселою. Поїхати до закритої школи вона рішуче відмовилася і якомога більше часу проводила з Дженні. Вона вибирала найцікавіші книги, щоб читати їх уголос, упрошувала матір йти з нею до театру і грала їй на роялі, показувала їй свої малюнки й запитувала її думку. Подружившись з кількома дівчатками в чудовій сендвудській школі, вона приводила їх вечорами до себе, і котедж сповнювався гучним галасом. Дженні все більше цінила чудовий характер дівчинки і все більше прив’язувалася до неї. Лестер пішов, але зате в неї є Веста. Ось хто буде їй опорою на схилі літ.

Дженні знала, що їй треба буде пояснити своє становище сусідам і новим знайомим. Буває, що людині вдається прожити на самоті, не розповідаючи про своє минуле, але звичайно що-небудь та доводиться розповісти. Люди цікаві — особливо такі люди, як м’ясники й булочники, — і втекти від розпитів важко. Так було і з Дженіні. Вона не могла сказати, що її чоловік помер, — адже Лестер міг повернутися. Довелось говорити, немовби вона сама від нього поїхала, щоб створити враження, ніби вона вільна дозволити чи не дозволити йому повернутись. Це було добре вигадано, — до неї почали ставитись із співчутливою цікавістю. А вона зажила тихим одноманітним життям, чекаючи невідомої розв’язки.

Скрашувала її існування любов Вести й казково чудова природа Сендвуда. Дженні невтомно милувалась озером, де з ранку до вечора снували швидкі човни, і мальовничими околицями містечка. У неї був шарабан і кінь — один з тих двох, на яких вони їздили, живучи в Хайд-Парку. З часом з’явилися й інші улюбленці, і серед них собака-коллі, яку Веста назвала «Щуром». Дженні привезла її з Чикаго щеням, а тепер це був чудовий сторожовий пес, розумний та ласкавий. Була в них і кішка, Джиммі Вудс, — Веста охрестила її так на честь знайомого хлопчика, на якого кішка, як вона казала, була дуже схожа. Був співучий дрізд, якого старанно охороняли від хижацьких наскоків Джиммі Вудса, і акваріум із золотими рибками. І життя в котеджі збігало спокійно й безтурботно, а бурхливі переживання й почуття були глибоко приховані від людського ока.

Спершу після свого від’їзду Лестер не писав Дженні; він цілком поринув у справи, зв’язані з його поверненням у комерційні сфери, а крім того, вважав, що не варто марно хвилювати Дженні листами, які за даних обставин однаково нічого б не важили. Він вирішив дати їй і собі перепочинок, з тим, щоб потім тверезо й спокійно написати про всі справи. Він мовчав місяць, а потім справді повідомив її листом, що був дуже зайнятий справами, що кілька разів виїжджав з Чикаго (це відповідало дійсності), а в майбутньому думає бувати там лише інколи. Він запитував про Весту, про те, як іде життя в Сендівуді. «Я, можливо, скоро побуваю у вас», писав він, але насправді він не мав такого наміру, і Дженні це одразу зрозуміла.

Минув ще місяць, і він знову написав, тепер уже зовсім коротенького листа. Відповідаючи йому перший раз, Дженні докладно розповідала, як вони живуть. Про свої почуття вона не прохопилася ані словом, але нагадала, що цілком задоволена і в Сендвуді їй дуже добре. Вона сподівається, що для нього все тепер складається якнайкраще, і від душі рада, що всі важкі питання, нарешті, вирішені. «Не думай, що я нещаслива, — писала вона, — це невірно. Я переконана, що ми зробили вірно, і не була б щаслива, коли б все було інакше. А ти будуй своє життя так, щоб тобі було якнайкраще. Ти достойний великого щастя, Лестер. Що б ти не зробив, як на мене, все буде добре. Я заздалегідь згодна». Вона думала про м-с Джералд, і Лестер це зрозумів, читаючи її листа, як зрозумів і те, скільки самопожертвування й мовчазних мук приховано за її великодушністю. Тільки це й примусило його так довго вагатися, перш ніж зробити рішучий крок.

Як безмежно далекі одно від одного написане слово й таємна думка! Після шести місяців Лестер майже перестав писати, після восьми — їхнє листування остаточно припинилося.

Одного ранку, продивляючись газету, Дженні побачила у відділі світської хроніки таку замітку:

«У вівторок, в своєму домі на бульварі Дрексел № 4044, м-с Мальколм Джералд оголосила близьким друзям, які зібралися в неї, про свої заручини з Лестером Кейном, молодшим сином нині покійного Арчібалда Кейна з Цинциннаті. Весілля відбудеться в квітні».

Газета випала в неї з рук. Декілька хвилин вона сиділа непорушно, дивлячись в одну точку. «Невже це можливо? — думала вона. — Невже це сталося?» Вона знала, що так буде, і все ж... Все ж надіялася. На що вона надіялася, чому? Хіба вона не сама наполягала, щоб він пішов від неї? Хіба не сама дала йому зрозуміти, що так буде краще? І от це сталося. Що ж їй тепер робити? Залишитися тут, жити на його гроші? Ні, тільки не це! А між тим Лестер дав у цілковите її розпорядження великі кошти. В банку на Ла-Саль-стріт зберігалося на сімдесят п’ять тисяч доларів залізничних акцій, щорічний прибуток з яких