Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

— Еге, місис. А хіба ви не могли якось спинити його?

— Ні… Він нахвалявся відіслати мене до божевільні, якщо я спробую… А добре знає, що розлука наша в Юкатані незаконна.

Флоренс зідхнула.

— Чоловіки такі погані до нас, сердешних жінок.

— О, це триватиме недовго. Адже ви бачите з її обличчя, що вона погане, егоїстичне, зіпсоване дівчисько… А я законна дружина йому перед богом і людьми. Спробувала застерегти її. Кого з’єднав бог — люди не в силі розлучити… Здається так сказано в біблії? Флоренс, кава сьогодні жахлива, я просто не в силі пити її. Підіть зваріть мені іншої.

Насупившись і знизавши плечима, Флоренс вийшла з тацою у руці в двері.

Тяжко зідхнувши, місис Кеннінґгем вигідніш умостилась у подушках. Зовні долинув церковний дзвін.

— Джеку, любий, однаково я кохаю тебе, — мовила вона до малюнку, і, схилившися, поцілувала його. — Слухай, коханий, дзвони гудуть нестеменно так, як гули того дня, коли ми з тобою втікли з школи в Пром і взяли шлюб у Мільвокі… Тоді був погожий недільний ранок. — Вона глянула в обличчя другої місис Кеннінґгем. — О, ти! — промовила, протикаючи його пальцем.

-----

Коли вона підвелася з місця, заля суду дуже повільно, але запамарочливо, почала кружляти навколо. Білий суддя з риб’ячим лицем і в пенсне на носі, обличчя, полісмени, пристави в уніформах, сірі вікна, жовті столи, все це крутилося запоморочливо. Її оборонець з білим яструбиним носом, що суплячися, витирав лисину, кружляв доти, аж поки їй здалося, що вона ось-ось упаде. Не чула того, що говорилось і кліпала, щоб вигнати з вух дзичання. Почувала, що позаду сидить, згорбившися, Детч, схиливши голову на руки. Не насмілювалась озирнутися. Потім, коли минуло кілька годин, все стало виразним, гострим і страшенно далеким. Суддя кричав на неї і голос його линув звідкілясь з узенького кінця лієчки, а безбарвні вуста втягались і витягались неначе риб’яча пащека.

— …А тепер, яко людина й громадянин цього великого міста, я хочу сказати кілька слів підсудним. Висловлюючися коротко, таким учинкам треба покласти край. Непорушне право недоторканости людського життя і власности, покладене в основу конституції від тих великих людей, що заклали нашу республіку треба поновити. Обов’язок кожної людини чи то урядовця, а чи звичайного громадянина — змагатися з хвилею беззаконства всіма, що він має, засобами. Отож всупереч усім сентиментальним газетним писакам, що отруюють громадську думку і вбивають у голови всім слабодухим і таким схильним до злочинів, як ви, ніби ви можете порушувати божеські й людські закони та приватну власність, можете відбирати у мирних громадян те, що вони здобули тяжкою працею, всупереч тому, що всі газетні шарлатани й шахраї називатимуть обставинами, що зменшують провину, я вимагатиму, щоб до вас, як до розбишак, застосували найвищу кару. Час дати приклад…

Суддя ковтнув води. Френсі бачила намистинки поту, що проступили йому на носі.

— Саме час дати приклад! — вигукнув суддя. — Яко дбайливий, ніжний батько родини, я розумію все лихо — брак виховання та ідеалів, брак материнської любови й пеклування, що призвели молоду цю жінку до ненормального й гріховного життя, допомогли підпасти під вплив жорстоких і розпусних людей та під спокусу порочних розваг і всього того, що дуже влучно названо «доба джазу». Проте, тієї самої миті, коли такі думки будять бажання пом’якшити суворість законної кари, спливає спогад про інших молодих дівчат, може сотні їх, що живуть у цьому великому місті й теж недалекі від того, щоб потрапити в пазурі таких жорстоких, безсумлінних спокусників, як підсудний Робертсон… А для нього й таких, як він, нема кари достатньо суворої… Отож, мені спадає на думку, що зле застосоване милосердя може стати згодом жорстокістю. Все, що ми в силі зробити, це — пролити сльозу над збитим з правдивого шляху життям жінки й проказати молитву за душу неповинної дитини, що безщасна ця жінка породила на світ, як плід свого безчестя…

Френсі відчула якийсь холодний лоскіт. Він почався в пучках і через руки розлився всім тілом, що здрігалося від нестерпучої нудоти. — Двадцять років — вчула вона шепотіння в залі. Здавалося всі облизували собі вуста, м’яко шепочучи — двадцять років. — Я, ніби, зомліваю, — промовила вона сама до себе, немов до когось іншого. Все навколо з гуркотом почорніло.

-----

Обкладений п’ятьма подушками посеред широкого ліжка з червоного дерева з різьбленими ананасами на стовбиках, Фінеас Блекгед, з пурпуровим, як і його пурпуровий шовковий халат, обличчям, сидів і лаявся. Величезна опочивальня з червоного дерева, завішана яванськими тканинами замість шпалер, була порожня. У ногах ліжка стояв слуга гіндус у білому жакеті й білому тюрбані і, виструнчившися, вклонявся вряди-годи на надто гучний вибух лайки, бурмочучи:

— Так, сагібе. Авжеж, сагібе.

— Присягаюся, що, коли ти, проклята жовта мавпо, не принесеш мені віскі, то я встану й усі кістки тобі поламаю, чуєш? Та що це, мені вже не хочуть коритись у власній моїй господі? Коли я кажу віскі, то це значить віскі, а не помаранчовий сік. Стонадцять чортів! Ось тобі! — Схопивши з столика гранчастий скляний глек з водою, він пожбурив його в індуса. Тоді впав на подушки хапаючи ротом повітря. На вустах йому бульбашками проступила піна.

Гіндус мовчки витер грубий Белуджістанський килим і вислизнув з кімнати, несучи скалки скла в руці. Блекгед почав легче дихати. Очі йому глибоко запали в орбіти й загубились у зморшках запалих, зеленкуватих повік.

Він, здавалося, спав, коли ввійшла Ґледіс у макінтоші, з мокрим парасолем у руці. Навшпиньки наблизилася до вікна й стала, дивлячися на сіру, дощем злиту вулицю і на старі брунатні будинки по той бік, що скидалися на низку домовин. На одну коротку мить їй здалося, що вона маленька дівчинка в нічному халатику й прийшла недільного ранку поснідати разом з татком у його великому ліжку.

Блекгед, жахнувшися, прокинувсь і повів кров’ю налитими очима по кімнаті. М’язи важких його щелепів напружувалися під примарно-пурпуровою шкурою.

— Слухай, Ґледіс, а де віскі, що я звелів принести?

— Ой, таточку, хіба ви не знаєте, що сказав лікар Том?

— Він сказав, що склянка віскі вб’є мене… Ніби я вже не мертвий. Ото ще осел!

— Алеж ви мусите дбати про себе й не хвилюватися.

Вона поцілувала його й поклала тонку холодну руку йому на чоло.

— A у мене так таки й нема причин хвилюватися? Як би я міг схопити за горлянку того брудного, підлого пройдисвіта… Адже ми викрутилися б, якби він не був боягузом. І надало ж мені взяти собі в компаньйони такого паскудного страхопуда… Двадцять