Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

бродяга… виріб Ґрінвіч Вілледжу… Батько зробив для нього не менш, як і для мене… А тепер ця розлука. Перелюбство… з справжньою проституткою. Мабуть впіймав був собі сифіліс,' або ще щось. Банкрутство на десять мільйонів долярів.

Провал. Успіх.

Десятимільйонний прибуток… Десять років вдалої роботи банку… Учора ввечорі на бенкеті в «Асоціації Американських Банкірів» Джемз Мерівейл, голова «Банківсько-трестівської компанії» одповідав на тост «за десять років блискучої банківської роботи»… Це нагадує, мені, джентлмени, старого негра, що дуже любив курчата… Та якщо ви дозволите сказати кілька серйозних слів з приводу цього свята (виблиск магнія, знімання), то мені хотілось би зробити невеличке застереження… почуваю, що це мій обов’язок, як американського громадянина, як голови величезної фінансової установи, що має національні, навіть інтернаціональні, у кращому розумінні цього слова, або, швидше, світові зв’язки й обов’язки (виблиск магнія, знімання)… трусячи схвильовано величною своєю сивою головою, Мерівейл провадить промову, а гучного його голосу не в силі заглушити гримотливі оплески. Джентлмени, це надто велика мені честь… дозвольте ще тільки додати, що під час занепаду й заколоту в каламутній воді заздрости й зневаги, у водоспадах громадської поваги, коротенькими годинами нічного відпочинку, бурхливими днями тяжкої праці моїм гаслом, моїм хлібом, моїм надхненням і моїм життям була триєдина відданність дружині, матері й національному прапорові.

Сірий попіл з сиґари впав йому на коліно. Джемз Мерівейл підвівсь і поважно зчистив його з штанів. Тоді знову сів і, зосереджено насупившися, почав читати в «Журналі Волл-Стріту» статтю про чужоземну валюту.

-----

Вони сидять на стільцях у фурґоні-ресторані.

— Слухай, хлопче, як це ти допустився такого, що найнявся на ту стару посудину?

— Бо жадне інше судно не йшло на схід.

— Ну, то ти сам собі викопав могилу, голубе. Капітан — божевільний, старший офіцер — очайдушний каторжник із Сінґ-Сінґу, екіпаж — збіговисько бандитів — а ціле старе барило не варте, навіть, страховки. Де ти працював перед цим?

— Нічним клерком у готелі.

— Аж дивно слухати. Щоб ото хлопець одмовився від гарної роботи в пишному готелі в Нью-Йорку й зголосився на посаду кухонного попихача на власній паровій яхті самого сатани… Добрий з тебе буде кухар!

Той, що молодший, червоніє.

— Чи там уже готово? — гукає він буфетникові.

Коли вони поїли й випили каву, він, повернувшися до приятеля, спитав притишеним голосом:

— Слухай, Руні, а ти був коли за океаном… у війну?

— Був двічі в Сен Назері. А що таке?

— Не знаю… Мене якось завсігди нетерплячка бере… Я два роки воював. Тоді все видавалося не таким. Я призвичаївся до думки, що мені треба тільки знайти добру роботу, одружитися й осісти на місці, а тепер плюю на все це. Місяців з шість витримаю на роботі, а тоді мені починають п’яти свербіти. Отож хочу податися на схід, подивитися трохи…

— Не турбуйся, — каже, хитаючи головою, Руні. — Чимало побачиш, отож не суши собі голови.

— Які там збитки? — питає юнак у буфетника.

— Тебе, певно, взяли надто молодим.

— На шістнадцятому році.

Він бере решту й простує слідом за Руні з ресторану, дивлячися на широку, сутулу його спину. Кінець улиці, за ваговозами й дахами пакгавза, бачить щогли й дим пароплавів, і пасма білої пари, що підіймаються до сонця.

-----

— Спусти запону, — лине з ліжка чоловічий голос.

— Не можу, вона зачепилася… До дідька, тепер усе впало додолу.

Ганна мало не вибухла плачем, коли запона вдарила її по обличчю.

— Прилагодь її, — мовить вона, простуючи до ліжка.

— Байдуже, однаково нас не видно, — сміючися, каже чоловік, хапаючи її в обійми.

— Алеж ці вогні, — стогне вона, стомлено падаючи йому на руки.

Маленька кімнатка скидається на коробок з-під взуття. Під стінкою насупроти вікна стоїть залізне ліжко. Чіпляючися за виступи будинку, лізе до неї ненастанно вуличний гуркіт. Ганна бачить, як на стелі танцює відблиск заграви електричних реклям з Бродвею. Біле, червоне, зелене, тоді суміш барв, немов би луснула миляна бульбашка, і знов біле, червоне, зелене.

— Ой, Діку, закріпи запону, а то від цих огнів мені аж мороз поза шкурою йде!

— Вогні дуже гарні, Ганно. Немов у театрі.

— …Це білий, веселий шлях, як кажуть у наших краях…

— Це приємно вам, городянам, а мене аж морозить.

— То ти працюєш тепер у мадам Субрін, Ганно?

— Ти хочеш сказати, що я страйкбрехер? Знаю. Але мати вигнала мене й мені довелось або ставати на працю, або здихати.

— Така гарна дівчина, як ти, Ганно, завсігди знайде собі приятеля.

— Які ви, чоловіки, брудні… На твою думку, як я спізналася з тобою, то вже можу і з кожним. Ну, то не треба мені тоді нікого, розумієш?

— Я зовсім не мав нічого поганого на мислі. Яка ти сьогодні опришкувата, Ганно.

— Нерви розгулялися… Страйк, а потім матір, що спонукала мене до страйкбрехерства у цієї Субрін… цього забагато, хоч на кого. Хай їм усім лиха година! Невже вони не можуть дати мені спокою? Я ніколи, через усе своє життя, не заподіяла нікому шкоди. Все, чого хочу, це щоб мені дали спроможність спокійно заробляти гроші й повеселитися вряди-годи… Але як це жахливо, Діку! Я не насмілююся вийти на вулицю, бо боюся, що зустріну когось із колишніх товаришок з нашої спілки.

— Нічого, Ганно, якось та буде. Слово чести, я взяв би тебе на Захід з собою, якби не моя дружина.

Ганна провадить рівним, плаксивим голосом.

— А тепер, як я вподобала тебе й схотіла тебе потішити, ти взиваєш мене повією.

— Ніколи не казав я такого. Навіть на думці не мав. Просто вважаю, що ти козир-дівчина, а не таке м’яло, як більшість із них. Почекай-но, я спробую закріпити запону, може тобі стане краще тоді.

Лежачи на боці, вона стежить, як дебела його постать ворушиться на світляномолочному тлі вікна. Врешті, клацаючи зубами, він вернувся до неї.

— Не можу дати ради з цією проклятою запоною… Жахливий холодище!

— Нічого, Діку, лягай. Уже мабуть пізно, а взавтра мені треба о восьмій на працю.

Він витяг з-під подушки годинника.

— Пів на третю… Галло, кошенятко…

Ганна бачить на стелі мінливий одбиток заграви електричних реклям: біле, червоне, зелене, тоді суміш барв, немов луснула миляна бульба, і знов біле, зелене, червоне.

-----

— Він не запросив мене навіть на весілля… Слово чести, Флоренс, я могла б простити йому, якби він запросив мене на весілля, — мовила вона покоївці-негрині, що принесла каву.

Був недільний ранок. Вона сиділа на постелі, розіславши газету на колінах і дивлячися на фотоґравюру «Містер і місис Джек Кеннінґгем вилітають у весільну мандрівку на своєму славетному гідропляні «Альбатрос VII».