Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

– Телефонувала, Спартаку Андрійовичу!

– Ну гаразд, дякую. Далі я сам…

Спартак набрав їхній хатній номер:

– Алло, мамо?.. Що ти?..

– Синочку, це ти?!

– Звісно я. А що, хіба є сумніви?..

– З тобою все гаразд?

– Все найкраще від усіх. А хіба?..

– Синочку, скажи: ти ж знаєш Гонгадзе?!

– Авжеж знаю! Він мене трохи навчав працювати в журналістиці. Як і мій перший головний редактор Зореслав. Як і Буйтур Всеволод. Тільки це вже було навчання прийомам суто політичної журналістики. Просто на місці, в Центрвиборчкомі, по гарячих слідах.

– Ой, Спарику, не завантажуй мене, будь ласка!..

– Як це?! Ти ж спитала, отож я і…

– Ну, коротше кажучи, ти цього Гонгадзе знаєш.

– Так, знаю.

– Ну, то він пропав!

– Що-о-о?! Як, себто, пропав?!

– А отак і пропав! Я, щоправда, не все запам’ятала. Ти ж знаєш, відколи мій Андрійчик помер, у мене провали в пам’яті почалися…

– Мамо, менше тексту!..

– Ну, отож по телевізору в новинах сказали, що Гонгадзе твій чи то з редакції своєї… своєї… Як там її?!

– Мабуть, з редакції «Української правди».

– Так-так, з цієї самої редакції «Української правди» додому вийшов. Чи, може, навпаки – з дому до «Української правди» вийшов, але так і не дійшов. Ти ж знаєш, у мене провали в пам’яті…

– Мамо!..

– Коротше, цього твого Гонгадзе всі шукають, шукають і відшукати не можуть! Отож я і хвилююся за тебе, синочку: ти ж бо додому не йдеш та й не йдеш!.. А вже он як пізно. Бо по телевізору кажуть, що якась там акція починається. Щоб усі, кому щось відомо про Гонгадзе…

Але що там казали по телевізору, Спартак вже не слухав. Як і торік в неврологічному відділенні Жовтневої лікарні, перед його очима коливалися потоки золотавого, з яскравими спалахами повітря, а в них ширяла гігантична постать Багряного Янгола і бриніли жалем слова:

ТИ ЗАПІЗНИВСЯ!

Схоже, так воно і є насправді!.. Про що він там планував написати детектив?! Про жорстоке вбивство відомого українського журналіста під час виборів?.. Про те, як від цього вибухає вся Україна?..

Він же так і не завершив початий роман. Занурився з головою попервах в роботу прес-секретаря, потім на газету цю дурнувату скільки сил витратив – і все одно усі теперішні посадовці цей проект завалили.

А треба було роман писати! Попри все – писати, писати, не здаватися, але писати!.. Якби він не проволиндив з тим романом – можливо, зараз би мав видану книжку на руках. І тоді, можливо, нічого б із Гонгадзе не сталося.

Стоп! А з чого він вирішив, що з ним… Що його таки ВБИЛИ, зовсім як у недописаному романі?!

Але в розбурханому тривожною звісткою мозку негайно виник спогад про те, як Гія Гонгадзе розповідає перед мікрофоном про те, що помітив за собою «хвоста»[94]. Коли це сталося?! Здається, десь всередині літа…

А ще раніше, коли Кучма приймав відставку міністра Тулумбасова… Що президент заявив тоді?! Також щось надто важливе – але що саме?!

Як раптом…

«Тільки майте на увазі наступне: відставку Тулумбасова я приймаю, але якщо взимку на складах теплових електростанцій раптом не вистачить вугілля, то я натоплю житла українців головами винних в такій нестачі».

Ці слова Кучма адресував прем’єр-міністрові та віце-прем’єр-міністру з питань ПЕК. Це було сказано наприкінці червня. А вже в середніх числах липня Гонгадзе помітив, що за ним стежать, і звернувся з цього приводу до Генпрокурора. А сьогодні 16 вересня – і Гонгадзе зникає…

То що ж це виходить?!

Але які б розклади не виникали, в скронях відчайдушно калатала думка проста й очевидна до огидності:

ТИ ЗАПІЗНИВСЯ!

Ех-х-х, якби ж він тільки знав!.. Якби знав про все заздалегідь!

А тепер вже нічого не вдієш.

Нічого!.. Анічогісінько.

2001

«Україна без Кучми»

Київ, 10 березня 2001 року

– Неврастеник ти, Владе! Справжній неврастеник, хоча й «афганець».

– Ні-ні, Ждане, це ти не розумієш, що цих паскуд можна лише відстрілювати короткими чергами, не інакше.

– Владе!..

– Ждане!..

Вони щойно вийшли зі станції метро «Вокзальна» і тепер ось зупинилися просто посеред проходу до залізничного вокзалу. Зважаючи на те, що через реконструкцію площа була перекрита в декількох місцях, а також на суботній день, проходом назустріч один одному рухалися два доволі-таки щільні людські потоки. Отож їх обох постійно штовхали, сварили і просили просуватися вперед разом з усіма. Тим не менш, вони вперто стояли на місці, міряючи один одного зневажливими поглядами.

– Та чо’се ви стали, хльопці?! Давай’ти чи так, чи сяк!..

Зненацька від потужного удару в спину Ждан полетів уперед і мало не збив з ніг товариша. Проте Владислав відреагував вчасно й утримав від падіння і їх обох, і ще увішану клумаками тітку праворуч від себе.

– Н-но, хто там пхається?! – гримнув він суворо.

– А ти шо такий задуманий? Чи на те’ весна подіяла?.. – долинуло глузливе зауваження вже десь іздалеку.

– Хльопці, та ви б або з метрá до вокзальу йшлі, або з вокзальу до метрá вертальи, – мовила тітка, яку Владислав щойно утримав від падіння. Після чого, поправивши свої клумаки, пірнула в потік, спрямований до центрального входу у вокзал.

– Що ж, пішли, справді, – потягнув його за руку Ждан. – Все одно нас затягнуть рано чи пізно в той чи інший бік. Отож краще підемо до кас.

– Ну, як знаєш… – пробурмотів Владислав розчаровано й не надто охоче поплівся за товаришем. Втім іншого все одно не лишалося…

Обидва прибули до Києва вчора вранці. Приїхали різними потягами: Владислав – з Рівного, Ждан – з Маріуполя. Так сталося, оскільки на той час вони навіть знайомі ще не були. Чоловіки зійшлися разом по завершенні бурхливої акції вшанування пам’яті Великого Кобзаря. Зійшлися, ясна річ, силоміць – опинившись в одному «мавп’ятнику».

Хоча настільки сумного фіналу попервах нічого не віщувало. Звісно, їдучи до столиці ще позавчора, як Влад, так і Ждан вже знали, що численні лідери громадської думки зробили низку хльостких заяв у тому сенсі, що «диктатор Кучма» недостойний високої честі – покладати квіти до підніжжя пам’ятника Тарасові Шевченку. І якщо мислити тверезо, то вже вчора вранці, коли стало відомо, що «вмитий кров’ю журналіста Гонгадзе диктатор», провину якого доводили знамениті «плівки майора Мельниченка», проігнорувавши передову громадську думку, квіти все ж таки поклав і в закордонне відрядження відбув, – вже тоді можна було спрогнозувати, що просто так усе це не минеться.

Але хто на місці