Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

учасників патріотичної акції був здатен мислити тверезо?! Ще вчора вранці усім здавалося, що варто лише кинули гасло: «Україна без Кучми!» – і на нього відгукнуться мільйони й мільйони…

Що ж, покладені «кривавим диктатором» квіти розтоптали й повикидали геть, акцію непокори проголосили. Але реакція правоохоронців не забарилася: активістів «очищення країни від диктатури» затримали й доправили до столичного управління Міністерства внутрішніх справ – на вулицю Богомольця. Тоді на стихійному мітингу, що зібрався буквально на місці подій – у парку Шевченка, було вирішено влаштувати пішу ходу до МВС, де «сатрапам-кучмоноїдам» мала бути передана петиція з вимогою звільнити тих, кого негайно нарекли «совістю українського народу». Наостанок якийсь худорлявий поет-неформал, струшуючи в повітрі стиснутим кулаком, прочитав гнівно-викривальний вірш:

Нет, журналист – не камикадзе,

Не выбирал он смерть в бою.

И вы убили не Гонгадзе,

А демократию свою.

    А вместе с вами убивала

    Ее слепая саранча —

    Та, что вчера голосовала

    За президента-палача![95]

І попри те, що цей щирий вірш був написаний російською, зустріли його дуже схвально, з неабияким ентузіазмом.

Власне, саме тут, на мітингу, стоячи пліч-о-пліч і слухаючи запальних промовців, Владислав і Ждан побачилися вперше, а також коротко обмінялися враженнями від усього побаченого. Саме тоді Ждан і почув у проціджених крізь зуби словах співрозмовника приховану погрозу:

– Стріляти їх треба, через одного стріляти як мінімум!..

– Ви, мабуть, з УНА-УНСО? – уточнив він про всяк випадок. Але Владислав заперечив:

– Ні, до цих хлопчиків я не належу. Просто я пройшов Афган, а потім мене зрадили. Пройшовши пекло, я бачу певні речі інакше, ніж інші.

– Нічого собі «хлопчики»!.. – здивувався Ждан, пригадавши все, що знав про Українську національну самооборону. – Але якщо хтось і візьметься за зброю, то саме вони… Хто ж іще?

– От саме тому я й не вступаю до лав УНА-УНСО. Бо якщо тільки дотягнуся до зброї – боронь Боже!..

– Ви серйозно?

– Авжеж серйозно. Я ж снайпер, ще в школі на спартакіаді призові місця брав, а вже потім, в армії було таке…

Владислав раптом замовк, тому Ждан перепитав:

– То що ж було потім?

– Зараз не те місце і не та обстановка, щоб згадувати минуле, – похмуро пробурмотів Владислав. – Майте на увазі лише одне: я тому лише не озброєний зараз, що пройшов через реальну війну і надто добре знаю ціну людської крові, а тут… А-а-а!.. Нічого путящого з усього цього не вийде. І навіть «касетний скандал» не допоможе.

– Ви певні?

– Певен. А доки ворогів України не перестріляють принаймні через одного – нічого путящого не станеться.

– А чому через одного, а не геть усіх?

– Бо інша половина злякається й від страху обдристається.

Більше вони на цю тему не говорили, хоча й продовжували надалі інстинктивно триматися один біля одного. Найприкріше полягало в тому, що песимізм Владислава виправдався повністю: з теперішнього виступу акції «Україна без Кучми» нічого путящого таки не вийшло. Хтозна, в чому саме полягала причина її поразки. Можливо, в тому, що до столичного управління МВС дійшла лише половина протестувальників – бо друга половина несподівано звернула на вулицю Банкову і взялася пікетувати Адміністрацію Президента України?.. Можливо, в тому, що у підсумку бійці міліційного спецназу «Беркут» чисельно переважали демонстрантів?.. А може, все сталося через погану підготовку до силового сценарію зіткнення?..

Але, найімовірніше, головною причиною поразки стали роздрібненість і внутрішні суперечки. Справді, Партія українських демократичних республіканців, Партія українських реформаторів, Українська партія максимального прогресу, Рух українського народу (більш радикальна з двох «половинок» донедавна єдиного Руху, яку не слід було плутати з іншою «половинкою» – з Рухом «За Україну») й інші намагалися проштовхнути на перші ролі усіх своїх лідерів. Найбільші шанси з-поміж них мала неофіційна очільниця Блоку «ТАЯ» – віце-прем’єрка нинішнього уряду Арміна Ткач… Однак сама Арміна Янівна, не побоявшись прибути до парку Шевченка на мітинг опозиції, заявила наступне:

– Виступ проти знахабнілого диктатора Кучми має очолити не слабка жінка, а чоловік – наш прем’єр-міністр Віктор Адамович Дорошенко, справжній лідер і всенародний гетьман! Ми всі йому із задоволенням допоможемо, і я найперша підтримаю його кандидатуру!.. А також кандидатуру Дорошенка підтримає справжня совість нації – безстрашний майор Мельниченко, і Юлій Лукієнко – всі ми, хто вирішив боротися за кращу долю нашої багатостраждальної України!..

Її пропозицію протестувальники зустріли з палким ентузіазмом. Проте буквально за годину стало відомо, що прем’єр-міністр рішучо відмежувався від заяв своєї урядової соратниці, а партія його прихильників – «За українця Дорошенка» закликала всіх, «кому небайдужа доля держави», припинити будь-яку участь в протестах. Наскільки було відомо, сам Кучма на всі ці події не відреагував, однак безвідповідальну позицію віце-прем’єрки Ткач засудив очільник Адміністрації Президента – Володимир Медвідь, він же закликав Дорошенка якнайшвидше звільнити її з займаної посади. Відповідний проект урядової постанови нібито навіть вже готувався…

– Та що це за партія така – «ЗаУД»?! Ваш лідер Дорошенко не гетьман, він боягуз! А ви перейменовуйтеся або в партію «ЗАД», або в «ЗУД»! – обурювалися протестувальники, які негайно кинулись розшукувати в своїх лавах розкольників. Та хто ж зізнається в зраді ідеалів демократії, опинившись серед знервованого натовпу?..

В одному не можна сумніватися: з цілої низки причин акція «Україна без Кучми» була приречена на поразку. Не дивно, що сутички з «Беркутом» завершилися масовим затриманням найактивніших демонстрантів, аж до віце-прем’єрки Ткач (яку і справді звільнили з займаної посади), а також розгоном стихійного зібрання, що відбувалося в Будинку вчителя, й захопленням київського штабу УНА-УНСО. Оскільки Владислав та Ждан трималися поруч – їх обох і запакували до одного «мавп’ятника». Там вони й просиділи всю ніч, час від часу тихесенько перешіптуючись. Поступово перейшли на «ти». Обох їх відпустили наступного ж ранку, допитавши коротко і склавши адміністративні протоколи.

Оскільки особливих справ у Києві жоден з них не мав, чоловіки одразу ж попрямували на залізничний вокзал, мріючи лише про те, як би найшвидше опинитися вдома. Про провал акції протестів дорогою майже не розмовляли, за винятком короткої, крізь зчеплені зуби фрази Владислава щодо необхідності «відстрілювати паскуд короткими чергами». Та й про що тут говорити – про те, що на двох українців традиційно припадають троє гетьманів?.. Лише коли квитки вже лежати в їхніх кишенях, на прощання Владислав і Ждан про всяк випадок обмінялися контактними даними.

Ото й усе…

Національна Спілка письменників України, вул. Банкова, № 2, Київ, 13 березня 2001 року

Відтягнувши долонею ліві рукави піджака й сорочки, ведучий поглянув на наручний годинник, потім налив з карафи, що стояла