Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Що, отак одразу і в психушку?!
– А ти як думав!
– І-і-і… як, вилікували?
– Та за деякий час я собі подумав: треба якось того… Бабу треба виручати, бо залікують сіромаху, на «овоча» перетворять… Ну-у-у, отож пішов я до парторга шахти нашої імені Газети «Правда», кажу: такі справи – не бреше Варька-Сонька, правду каже. Парторг мені не повірив, вирішив попервах, що я шахтного газу нанюхався. Ну, отож я й розповів, як з дірок ватника недбалої операторки підйомної машини насмикав вати, намайстрував собі вуса та борідку й мовив до неї, розбудивши: «Дщерь моя!.. Дщерь моя, вставай, прокинься! Я – Ісус Христос, я оце зараз з’явився перед тобою, аби пробудити нарешті твою міцно сплячу на робочому місці в робочу зміну совість! А також прийми в себе хоч трішечки відповідальності…»
– Ох, Миколо Сафоновичу!.. Ох, і перепало ж вам за це, мабуть!.. – посміхнувся в свою чергу і Спартак.
– Тим не менш, до вугільного міністра УРСР я все ж таки доріс, – знизав плечима Сургай. – А що були у мене неприємності, то не сумнівайся. Парторг шахти мене попервах з ніг до голови обматюкав, насварив за отаку ініціативу. Мовляв, якби Варька-Сонька десь вбилася, я би в тюрму пішов… Окрім того, моя витівка вилилася в мимовільну релігійну агітацію, а в ті роки з подібними речами було ой як суворо!..
Однак у підсумку парторг сказав: «Гаразд, беруся справу залагодити, як тільки зможу. А результат побачимо». Як він там Варьку-Соньку з психушки витягав – хтозна… Та все ж якось витягнув. Звісно, її не долікували… точніше, не залікували, а просто настрахали, щоби про «явлення Сусхристоса» нікому-нікому й ніколи-ніколи не розказувала. Отож у підсумку Варька-Сонька повернулася на роботу й надалі працювала операторкою підйомної машини. Щоправда, на робочому місці більш ніколи не спала, а всю зміну просиджувала отак…
Вирячивши очі й завмерши на своєму стільці в напруженій позі, Сургай зобразив, як Варька-Сонька проводила зміни після «зустрічі із Сусхристом». Це виглядало вкрай кумедно і дотепно. І в цей момент на столі перед оповідачем дзеленькнув телефон. Він миттєво зняв слухавку:
– Сургай на дроті. Так, у мене… Що?..
Тоді простягнув слухавку відвідувачеві:
– Це тебе.
– Слухаю? – мовив Сивак у мікрофон.
– Спартаку Андрійовичу, вам щойно мама телефонувала, у неї для вас важлива інформація, – пролунав у навушнику голос Льольки Остряниці.
– Що там за інфа така?
– Це не телефонна розмова.
– Льолю, ти хоча б думаєш, про що кажеш?!
– Ой, а чого… – вона замислилася на пару хвилин, а тоді виправилася: – Ну-у-у, я хотіла сказати, тобто, що не хочу по внутрішньому міністерському телефону вам казати. Просто мамі передзвоніть, ото і все. Ви зараз підніметесь, так?
Спартак подумав, що не годиться розмовляти з мамою з кабінету такої поважної людини, як Сургай, і підтвердив коротко:
– Зараз буду.
І далі до господаря кабінету:
– Що ж, Миколо Сафоновичу, мені на робоче місце треба вертатися. А щодо наших справ… Дякую, я все зрозумів.
– Вибач, що так сталося, Спартаку Андрійовичу. Якби я тільки знав!..
– Нічого, Миколо Сафоновичу, так вже й буде. Тепер подумаю, що ж його робити далі.
– Раніше я ніяк не міг второпати, навіщо Тулумбасов тебе на роботу в Мінвуглепром затягнув?! А тепер розумію: бо хороший ти хлопець! І тямущий. Е-е-ех-х-х, таких би нам побільше та й на інші посади!..
Однак Спартак був вже на порозі кабінету. Кивнувши Сургаю на прощання, він попрямував до сходинок. Адже у підвал пасажирський ліфт не спускався – лише на перший поверх. А йому треба було на третій.
…Все сталося через ідею щодо нової газети. Річ у тім, що після відставки з посади міністра Тулумбасов був призначений заступником секретаря Ради національної безпеки і оборони України. Пару тижнів тому Борис Борисович запросив свого колишнього прес-секретаря «поговорити в неформальній обстановці». Під час розмови поцікавився його планами на майбутнє. Тоді Спартак і сказав, що у медіа-сфері вугільної галузі склалася парадоксальна ситуація: по різних холдингах і шахтах виходить чотири десятки багатотиражок, плюс дві потужні газети в Луганську – щомісячна «Збійка» та щотижнева «Рупор Донбасу»… і при цьому в Києві галузева газета не видається! А не завадило б таку мати!.. Причому в новій ситуації об’єднаного Мінпаливенерго це може бути централізований тижневик, присвячений паливно-енергетичному комплексу в цілому – ще й тепловій та атомній енергетиці, а також нафтогазовому комплексу.
Така ідея Борису Борисовичу сподобалася, й він попросив Спартака підготувати макет пробного числа омріяного тижневика. Причому все повинно було мати вигляд максимально натуральний: зі статтями, з фотографіями, з колонками новин по кожній галузі – на всі 16 шпальт формату А3!.. Спартак напружився й макет підготував. Роздрукував шпальти в ІОЦ УкрНДІпроекту, склеїв. Далі відніс макет із супровідним листом в приймальню нового міністра Єрмакова, якого Тулумбасов заздалегідь попередив. А далі…
А далі сталося щось незрозуміле! Бо і Микола Сафонович Сургай, і новий міністр Тимофій Захар’євич Єрмаков, і тепер вже директор департаменту вугільної промисловості Іван Микитович Красуцький, і його перший заступник Віктор Борисович Родченков – усі експерти одностайно висловилися проти запропонованої газети! Але чому?! Звісно, причину несприйняття ідеї тижневика Єрмаковим можна було зрозуміти. Але інші?..
– Я орієнтувався на думку міністра, – пояснив свою позицію Красуцький, коли Спартак принагідно заговорив з ним на цю тему. – Навіщо мені йти проти нього через якусь там газету?
– А ти хіба маєш відношення до цього проекту?! – щиро здивувався Родченков. – Вибач, Спартаку Андрійовичу, не знав… Не розібрався.
– Я гадав, що ця газета друкуватиметься на моєму принтері весь час. А мені це навіщо?! Де я візьму стільки паперу і картриджів?! Та й неоковирне воно, вручну склеєне, – пояснив Сургай. – Якби ж я знав, що це лише макет і що видаватиметься все в друкарні… А супровідного листа я не читав.
«Отак і зарубали мій проект на рівному місці! Купа начальників… Ні, купа старих ідіотів!..» – думав Спартак, підходячи до дверей свого кабінету. Цікаво, чого там хоче мама?! Не може потерпіти, доки він додому вернеться… Ну, затримався син на роботі – і що з того?! Нібито не вперше… Бо упіймати Миколу Сафоновича так, щоб він був хоча б відносно вільний, можна лише пізно ввечері.
То як, отримав пояснення?!
Отримав, еге ж… І ще кумедну історію про Варьку-Соньку вислухав.
А й справді дотепно! Як там?! «Сусхристос явився! Сама бачила». Треба запам’ятати цей перл…
– Ну що, Льолю, мама
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.