Олександр Ісаєвич Воїнов - Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов

ось переклав кілька німецьких документів, товаришу підполковник. Прийшов доповісти вам.

— Є важливі?

— Ні. Хіба що документ про укріплення. Але й той має надто загальний характер; він стосується головним чином розподілу робочої сили. Всі інші в тому ж дусі. Є, правда, ще один документ, але він цікавий скоріше з точки зору психологічної, ніж з воєнної.

— Який це документ?

— Записна книжка начальника гестапо Курта Мейєра. Та, що її принесла завідуюча дитячим будинком… На жаль, записів у ній мало і всі вони, так би мовити, особистого порядку…

Стременний одвів погляд від лілових рядків донесення і подивився на перекладача:

— Що ж, в такім разі, ви знайшли в них цікавого?

— Характер, товаришу підполковник. Хід мислення. Це, я сказав би, типовий гітлерівець старшого покоління. Але в двох словах це пояснити важко. Ви краще на дозвіллі самі прочитайте.

— На дозвіллі?.. — Стременний посміхнувся. — Добре, залишіть. Може й трапиться колись дозвілля…

Він поклав на купку паперів ще кілька передрукованих на машинці аркушів, які взяв у перекладача.

Увечері, прибираючи на столі папери, Стременний побачив записки Курта Мейєра. Він побіжно, стоячи біля стола, проглянув кілька сколотих сторінок, і раптом щось привернуло його увагу. Він сів на стілець і, поклавши перед собою аркуші, став перечитувати їх спочатку.

Що ж, треба віддати належне цьому Курту Мейєру, кожен його запис був рисочкою, з яких поступово вимальовувався досить виразний портрет.

Стременний пригадав фотографії, що їх показав йому фотограф Якушкін, та інші, знайдені в архівах гестапо. Білявий кремезний і плечистий чоловік. Велика голова, широке підборіддя, короткий, трохи кирпатий ніс… Обличчя самовдоволене, впевнене, грубе… Красномовні знімки. І все ж густі рядки записної книжки говорять ще більше, ніж фотографії.

Ось зовсім лаконічні записи:

«11 вересня 1942 року розстріляно 150», «25 вересня — 176. Двоє чинили опір. Убиті на місці».

Далі Курт Мейєр докладно описував жовтневий наступ. Захоплювався надзвичайною мальовничістю бойового видовища, але тут же відзначав, що російські льотчики скоро зіпсували його, і лаяв якогось капітана Фрея, котрий прийшов до нього з листом від умираючої дружини і попросив відпустки. Він обіцяв Фрею послати його на передову.

«Слабкість не для німецького солдата. Помре дружина — буде інша. В Німеччині тепер багато вдів».

Кілька записів особливо привернули увагу Стременного.

«4 листопада. Бургомістр починає мене дратувати. Надто багато самовпевненості. Він вважає, що тільки йому відомо, як треба поводитись з росіянами. Інтриган! Проте в Берліні у нього зв'язки, його визнають одним з кращих спеціалістів з російського питання. Я не заперечую. Нехай він залишиться в Росії до смерті і навіть після смерті зо всіма своїми столами, хутрами і канапами… Але треба бути справедливим — у нього надзвичайний нюх. Я не думав, що в такому маленькому місті можна набрати так багато».

«15 грудня. Цей бургомістр свиня! Доручив йому організувати на базарі облаву, а він і цього не зумів, Ідіот!.. А ще запевняє, що розправиться з усіма підпільниками і партизанами і що нібито скоро доб'ється їхнього цілковитого довір'я.

Сьогодні знову був у місцевому музеї. На мій погляд, нічого цікавого, але Мітці сказала, що деякі картини мають велику цінність».

Дійшовши до цього місця, Стременний, мимоволі зупинився. Он як! Виходить, Курт Мейєр вже давно накинув оком на здобич!

Стременний уважно проглянув щоденники до кінця, шукаючи записів, що стосувалися воєнної обстановки. Ні, про це нічого не було сказано. Зате все частіше зустрічалися нотатки про бургомістра. Очевидно, стосунки між цими двома гестапівцями весь час погіршувались.

«Цьому кар'єристові ні в якім разі не можна довіряти! — писав Мейєр. — Я впевнений, що, незважаючи на союз, який ми з ним уклали, він щодня пише на мене доноси. Але ми ще подивимось, хто кого».

«Насправді це просто дурень, — писав він в іншому місці. — Провінціал! Напускає на себе таємничість; говорить загадками. Звичайний шпигун, від якого відрікаються, коли він більше не потрібен. Розгадати його так само легко, як відчинити скриню, якою він пишається. Я один раз бачив, як він її відчиняв, і з мене досить! Велика Ведмедиця! Мала Ведмедиця!»

Стременний підвів голову. Несподіваний здогад примусив його встати з місця і разів два пройтися з кутка в куток.

«А Воронцов, мабуть-таки, має рацію: у скрині повинне бути друге дно… Але як проникнути в це потайне нижнє відділення?..»

Тепер він точно пригадав одну давню, здавалося б, зовсім незначну розмову з Соколовим.

Він, Стременний, запропонував замінити важку ковану скриню на звичайний вогнетривкий ящик. Соколов рішуче відмовився.

— Навіщо це? — сказав він. — Всі в нас у фінчастині звикли до цієї скрині. Ви тільки погляньте, яка робота. Просто мистецтво! А за міцність я вже ручуся! З будь-якого вогню цілою вийде. Зверніть увагу, яке в неї дно, товаришу начальник, чудесне залізо, майже в палець завтовшки!

І справді, дно було якесь надзвичайно товсте. В ньому цілком могла вміститися секретна схованка.

Тепер зрозуміло, чому Соколов так не хотів замінити цю трофейну скриню на звичайний грошовий ящик… Можливо, він навіть навмисне зіпсував старий ящик, коли дізнався, що захопили скриню, в якій є секретний пристрій.

Хто знає, що ховав він під другим дном: коштовні речі, важливі документи?

Звичайно, згадка про «Малу Ведмедицю» може бути просто жартом. Іронією, так би мовити. Але ж «Велика Ведмедиця» — не вигадка. Кнопки на скрині розміщені саме в цьому порядку. А що, коли «Мала Ведмедиця» — ключ до потайної схованки? Варто спробувати. Тільки треба точніше дізнатися, який вигляд має ця «Мала Ведмедиця». Доведеться запитати в метеоролога. А потім одразу до Воронцова — скриня ж тепер у нього.

Стременний засунув в кишеню сторінки щоденника