Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

— У вас б її фотографія?

— Немає.

— А ви не можете піти на бульвар Курсель і допитати її сам на сам?

— Я не маю права.

— Тоді слухайте, друже… В неї, певно, дуже скрутно становище…

Мегре рвучко повернувся до неї, вражений цією заявою.

— Чому?

— А ви станьте на її місце… Молода дівчина з гарної багатої родини, племінниця видатного урядовця — і раптом викидає такого коника… Навіщо? Адже вона вас ніколи навіть не бачила, хіба що в газетах…

— І от, розігравши комедію, що могла б скінчитися зовсім кепсько для неї, вона повертається додому о восьмій годині ранку, де на неї вже чекає розлючений дядько… Хіба ж вона не знала раніше, що їй доведеться відповідати на його запитання?.. До речі, скільки років цій панночці?

— Дев'ятнадцять.

— От-от… Якщо хочете знати мою думку, то ця дівчина страшенно закохана в якогось мужчину, котрий робить з нею, що сам хоче… Вона лише виконувала його наказ і поводилася з початку до кінця так, як він їй звелів… Як тільки ви схопите його….

І вже з ноткою заздрощів у голосі додала:

— Що й не кажіть, коли їм потрібно, ці благородні можуть дать фори будь-якій шльондрі… Що ти про це думаєш, татку?

— Те, що й ти… Ця історія мені не до вподоби.

Невже, коли він вийшов на сходи, вони, переморгнувшись, розреготалися йому вслід? Комісар міг би побитися об заклад, що ні. Цілком можливо, що вони йому навіть співчували.

А втім, так чи інакше, він нічого не довідався і з важким серцем прямував зараз до бістро, де чекали на нього інспектори. Воно було зовсім близько, поруч із особняком зубного лікаря.

— Один коньяк!

Йому хотілося випити. Тим гірше для Пардона! Спогади про їхню останню розмову викликали зараз у нього неприязнь до лікаря. Ще б пак! Той порадив йому берегти здоров'я, тобто нагадав, що незабаром комісар стане зовсім старим, зугарним лиш сидіти з вудкою на березі Луари. Яка б то була радість для пана Мітли!

— Пробачте мені, патроне, — пробелькотів Лурті, схилившись над стойкою. — Я не думав, що ця жінка…

— Гаразд, годі про це…

— Мені залишатися тут?

— Так, поки не прийде зміна… Ходімо, Данв'є… І коли вони вже були в машині, докинув:

— Проїдьмо бульваром Курсель…

Він стежив за номерами будинків. Двадцять четвертий був якраз навпроти головного входу до парку Монсо, масивні грати якого наїжачилися золоченими списами. З парку долинали голоси дітей, що їх доглядав гувернант в уніформі.

Будинок був старовинний, великий, трохи відлюдний на вигляд. Біля головного під'їзду з високою міцною брамою стояли двоє швейцарів у лівреях, як і сто років тому, коли тут проїздили розкішні карети, запряжені баскими кіньми. Потім карети зникли, стайні перетворено на гаражі. Це була єдина данина часові.

Фортеця. Саме так у думці називав Мегре отакі споруди. Біля усіх входів тут сиділи не консьєржки, як у інших паризьких будинках, а одягнуті в цивільне агенти державної безпеки. Тут, звичайно, не пахло кролячим рагу, мармурові сходи вилискували чистотою, м'які коштовні килими заглушали кроки» в просторих, з високими ліпленими стелями апартаментах.

Колись, як тільки він приїхав до Парижа, ці будинки багатих кварталів справляли на нього неабияке враження. Тоді лакеї ходили ще в смугастих лівреях, покоївка носили на голові мереживні чепчики, няньки, що велично походжали в парку, штовхаючи поперед себе коляски, були як одна одягнуті в строгі англійські костюми.

Пізніше йому довелося дізнатися, скільки страшних злочинів відбувається за товстими кам'яними мурами цих будинків. І щоразу, ведучи розслідування, він відчував До їх мешканців якусь гостру неприязнь, котру навіть не — Я доручив би вам одну справу, мосьє Барнакль, але мушу попередити — це дуже делікатна річ… Коли б раптом про це пронюхали нагорі, нам би з вами довелося негайно подавати у відставку…

— Щодо мене, то коли б уже швидше… Мені вже так набридло протирати підбори на тротуарах… Адже попереду ще цілих три місяці…

В його голосі не було ні докору, ні гіркоти, він ні на кого і ні на що не нарікав, бо давно вже змирився яв зі своєю долею, так, певно, й зі своєю жінкою.

— Я виконаю ваше доручення, пане комісар…

— Я вас попрошу сфотографувати одну дівчину… Де, як, коли я вам не скажу… То вже ваша справа…

— Я вже звик до цього…

Це була правда. Фотографський хист Барнакля та його непоказна зовнішність часто ставали в пригоді поліції. Коли потрібно було мати фотографію якогось підозрілого, інспектор озброювався своєю «лійкою» і, ставши у належному місці, починав удавати із себе одного із тих бродячих фотографів, що їх у дедалі більшій кількості можна бачити на Єлісейських Полях, на Великих бульварах, на багатьох площах та вулицях Парижа.

Подібно до них, він навіть завів собі своєрідні візитні картки з фіктивною адресою та номером телефону і вручав їх своїм клієнтам.

— Вена мешкає на бульварі Курсель і вчиться в Copбонні. В неї є подруга, що живе на бульварі Сен-Жермен. Це донька лікаря Буе — телефонний номер у довіднику. От, здається, і все, що я можу сказати вам про цю дівчину.

— Вона має машину?

— Як і має, то віднедавна, бо їй усього дев'ятнадцять років. Її дядько визначний урядовець, і, звичайно, в нього є машина з особистим шофером… Попереджаю — якщо ви звернетесь до консьєржа, він одразу повідомить головного префекта, котрий найсуворішим чином заборонив нам вести це розслідування. Вам ясна картина?