Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

Кагановича, Молотова і „примкнувшего к ним Шепилова“, то комісар здивувався би менше. Все, що він зміг „виродити“ — це жалюгідну фразу:

— Дасте почитати…

Після чого навіть не зник, а дематеріалізувався.

Від автора:

Тодішній міністр внутрішніх справ УРСР таки писав романи. Причому, дуже непогані — на полицях книгарень не залежувалися. Щоправда, в цьому йому допомагав один професійний літератор. Але, мушу відзначити, міністр був людиною порядною і виносив прізвище свого співавтора на обкладинку — поряд з власним. Решта ж тодішніх „сочинителів“ у генеральських мундирах не вважали за потрібне десь наводити прізвища, як їх тоді називали, літературних негрів, котрі замість них творили романи, повісті і мемуари. Грішив цим навіть маршал Жуков та інші сталінські командуючі. А вже як згадати про Леоніда Ілліча… ну що візьмеш з простого полковника, та ще й з політвідділу. Він справжнім авторам своєї вікопомної трилогії навіть пляшки не поставив.

Щодо співавтора нашого міністра, то помер він на початку 2002-го року порівняно молодим. У некролозі йшлося про „людину трагічної долі, високих духовних цінностей, неординарну особистість“… Проте некролог був підписаний лише членами його родини та друзями. І ані словечка від рідної Спілки письменників тепер уже Незалежної України.

Мало не в останній рік перебудови були повністю реабілітовані і посмертно поновлені в КПРС Зінов’єв, Каменєв, Бухарін та інші фігуранти так званої „контрреволюційної антирадянської групи“. Однак Троцький, Малєнков, Каганович, Молотов і „примкнувший к ним Шепилов“ такої честі чомусь не дочекалися.

Олекса Сирота:

Якщо відверто, то рецензія, якою я приголомшив наївного замполіта, не мала жодного відношення до літературної творчості шановного міністра. Та й взагалі, то була не рецензія, а стенограма якоїсь велемудрої і тягомотної дискусії стосовно, якщо не помиляюся, долі роману як жанру. Проте це аніяк не було пов’язано ані зі слідством по справі Музиканта, ані з моєю роботою взагалі. Це я так — мізки розвантажував. А що? Непогана метода. У мене в Університеті був знайомий студент з мехмату, Ленінський стипендіат. Так той взагалі задля психологічного розвантаження, особливо під час сесії, перечитував труди професора Пирогова з військово-польової хірургії. І дуже при цьому реготав. На здивовані наші запитання, що він там знайшов смішного, відмінник відповідав: та так, асоціації.

На жаль, розвинути своє асоціативне мислення мені того ранку не дали. Спочатку морочив голову експерт, уточнюючи текст офіційного листа до Академії наук, потім довелося підписувати якісь папери у заступника Генерала по вогневій підготовці. Він загалом мужик хороший, але знайшов час влаштовувати позапланову перевірку використання боєприпасів! Зануда! Тому появу в моєму кабінетику Старого я зустрів з величезним почуттям полегкості.

— Товаришу підполковник, наш з вами приятель ще й досі сидить на горищі чи вже пішов на роботу?

— На відміну від тебе, Музикант на свої корти ніколи не запізнюється. Він уже там. А от ти — зайди до мене.

Доки йшли коридором, я мовчав. У самому кабінеті Старий теж не поспішав щось виголошувати чи проголошувати. Мовчки показав мені на стілець, а сам став гортати якісь папери, раз-по-раз позираючи на годинник. Потім нарешті видав, не підводячи голови:

— Ота жіночка в чорному до тебе приходила ввечері чи до мами?

Микола Васильович, маю на увазі — Гоголь. „Ревізор“. Німа сцена.

— Раз мовчиш, значить не придумав, що збрехати. Добре, врешті-решт, то твої справи — хто до тебе ходить у позаробочий час.

Щось занадто часто мені стало мову відбирати. Синдром підвищеної емоційності, як сказав би мій друг Борис. І навіть щось би порадив з цього приводу. Наприклад, зайнятися колекціонуванням сірникових етикеток…

А мій гад-начальник ще раз зиркнув на годинник і гаркнув у бік дверей:

— Що там стали, як не у себе вдома? Заходьте.

До кабінету не увійшли — увірвалися троє веселеньких дідусів у солом’яних капелюхах. Типові пенсіонери зі Сталінки.

— Дорогенький! — закричали вони з порога. — Ну спасибі! Ну уважив! Де б іще ми так душу відвели і молодість згадали!

— Він нічого не запідозрив?

— Ображаєш, начальник! От ти б щось запідозрив, зобачивши, як у дворі за столиком двоє старих пердунів обігрують третього у підкидного дурня?

— Ви мені краще скажіть, скільки порожніх пляшок під тим столиком стояло — дві чи три?

— От якби їх там не стояло, він і міг би щось запідозрити. Але пляшечки з-під „плодово-вигідного“ ми з собою принесли, і то вже порожні.

— А випили де? З горла у під’їзді Управи?

— Знову ображаєш, партизан чортів! Принесли ціленьку! Тягни стакани.

Один із дідусів блискавичним порухом витяг із внутрішньої кишені пласку скляну флягу і поставив її перед Старим. Щось мені цей жест нагадав — чи не так само миттєво колись він вихоплював зброю?

— Ну ти, Лимонадний Джо, і даєш! — тільки і спромігся вимовити Старий.