Лариса Юріївна Копань - Пульсари

та напрямків!.. Історія держави і права, кримінальне право й процес, державне і міжнародне право, земельне і колгоспне право, цивільне право… Прочитавши на табличці: «Проблеми делікатних зобов’язань», Верхуша взявся за дверну ручку, та Психолог утримав його.

— Ви не таблички читайте. Я знаю, до кого зайти, — він у місцевкомі житловим сектором відає. Не дивіться, що маленький та непоказний — обирався народним засідателем обласного суду! Аматор! Чародій! Віртуоз! В секцію карате разом ходили, поки мені там диск вибили — п’ять місяців по лікарнях валявся. — Психолог узявся за хребет і з насолодою переконався, що він гнеться й пружинить. — І після того я впевнився, Климе Гнатовичу, що немає більшої насолоди в світі, ніж примітивне ходіння — чи в спеку, чи в холод ідеш собі, міряєш ногами землю. — Психолог злегка потягнув на себе ручку оббитих дерматином дверей і в щілину зазирнув до кімнати: — Сидить, надувся, комусь залік ставить… — зашепотів він. — Зараз ми його отут і заарештуємо. Момент саме — комусь долю полегшимо. Злий він тільки на вигляд. А насправді добряк, хоч і малий на зріст.

Верхуша все одно не чув шепоту, тому лише ніяково підтакував.

— До вас можна на хвилиночку? — загупали підборами, зарипіли паркетом.

— Що за питання?! Заходьте, Климе Гнатовичу! Ніколи ви в нас не бували. Що скоїлося? — Юрист горошиною викотився із-за столу, шарпонув Верхушу за рукав, ніби мав намір зробити кидок через стегно.

«От добре, що не посилав я когось, а сам пішов! — подумав Верхуша. — Все-таки мене знають. Тільки де ми з цим юнаком знайомилися? Як його звати? От оказія… Прямо стрижена курка я зараз…»

— Та не дуже воно скоїлося, — заспокійливо мовив Верхуша, всідаючись у запропоноване крісло, — але проконсультуватися треба.

Перед столом сидів міліціонер і з надією дивився на заліковку в руках Юриста.

— Тут у мене заочник, — пояснив Юрист. — Зараз відпущу, й поговоримо. — І, звертаючись до міліціонера: — Щось плаваєте, колего… Якби оце ви вчилися на стаціонарі, змусив би вас ще раз прийти… Іола Рожко! Таке прекрасне ім’я! Працюєте за спеціальністю… І на тобі…

Іола мовчав, бо що тут говорити?.. Недочитав. Недовчив. За цією Олімпіадою… Роботи зараз і вдень і вночі… А тут ще й перездача…

— Одне слово, так, — зблиснула у викладача ідея. — Давайте уявимо, що ми в юридичній консультації і ці ось громадяни прийшли до вас на пораду. Якщо ви правильно розтлумачите їм суть справи, поставлю вам трійку. Умовились?

— Спасибі,  — зрадів Іола, що йому дали шанс на порятунок.

З живими людьми куди веселіше, ніж з отими гросбухами, тут досвід у Іоли чималий. Так що шанс надійний.

— У вас не особисте щось, Климе Гнатовичу? Бо я не запитав, перепрошую.

— Ні, шановний, навіть краще, що вас двоє. Справа дуже заплутана, — повагом почав промову Верхуша. Він уже добре притомився, і тільки тверда переконаність, що без його участі вся наука безнадійно захрясне й заплутається, надавала йому сили. — Уявіть собі, що на мотоциклі розбивається хлопець. Врятувати його неможливо, бо все в нього перетрощено-перемелено, ніби не хлопець він, а курка, що побувала під колесами автомобіля.

Іола засмикався на стільці, одразу пригадавши історію, до якої був причетний, запитально глянув на викладача і рішуче застеріг «клієнта»:

— Ви кажіть тільки факти, ніяких порівнянь не вживайте, бо інакше я можу помилитися, заплутатись, і доведеться ще раз складати екзамен.

— А я кажу чисту правду, — Верхуша приклав долоню до грудей і схилив у поклоні голову. — Усе перетрощило хлопцеві, крім руки. Поховали бідолаху, а рука…

— Давайте одразу уточнимо, яка рука, — захвилювався Іола.

— Здається… ліва… А хіба це важливо?

— Для нас, криміналістів, дрібниць не існує,  — поважно мовив Іола, і не ясно, кому це він адресував, — викладачеві чи «клієнтам консультації». — Чим більше фактів, тим надійнішою буде версія.

— Не в цьому суть, — прийшов на поміч Психолог. — Ви послухайте далі — ми ж не злочинця шукаємо.

— Саме так, юначе, і я хотів сказати. Тут не курку стрижемо… Да… Про що це я? Ага… Тут глибші проблеми. Якщо ракові відламати клешню, то виростає нова. Регенерація. От ми й подумали, ну, не зовсім ми, скажемо так — у нас подумали: а що, як до клешні підключити штучне серце, легені, печінку, давати необхідні гормони, очищати лімфу, що тоді буде? Відросте рак від тієї клешні? Виходить, що відросте… Але навіщо возитися з раком? У нього дрібні судини, важко підключатися, та й натхнення на нього де взяти? А тут саме аварія з хлопцем. Усе йому потрощило. А рука залишилася неушкодженою. От ми і взяли її… Ну, не зовсім ми… Але уточнювати будемо потім, зараз все одно, хто нашу голубку обстриг… Взяли цю руку і підключили до апаратів життєзабезпечення, і виріс хлопець, великий, як бройлер… — Верхуша раптом щось пригадав, глянув на годинник, заметушився. — Ой, колеги, мені ж до академії… Дисертація про бройлерів… Мій. учень там керує. Я його попереджав, ще десять років тому застерігав проти хімічних надмірностей. Тут з умом треба і без гарячки… Я за експеримент, але в лабораторії. То я пішов.

Присутні розгубилися, і тільки Психолог виявив рішучість:

— Хвилинку, Климе Гнатовичу, ви ж не договорили про хлопця, що виріс з руки… Теж, до речі, хімія…

— Я все сказав. Хлопець виріс. Юристів я поставив до відома. А тепер нехай вони думають, які тут юридичні проблеми. Закони — то їхня парафія, а мені про бройлерів писати. — І вже підвівся з крісла, і вже стоячи, немов на лекції, пояснює: