Лариса Юріївна Копань - Пульсари

Тоді Психолог легенько взяв одну дідову ногу й поклав її на другу. Постукав молоточком по коліну, потім по ахіллесовому сухожиллю.

— Тут у вас все нормально. Ану приляжте.

Верхуша слухняно вмостився на застеленому клейонкою топчані й закотив до підборіддя сорочку. Мов справжній лікар-невропатолог, завкафедрою психології провів пальцями по животу, ребрах старого професора, посмугував йому грудну клітку. Він завжди твердив своїм колегам і студентам, що психологія може плідно розвиватися лише в близькому контакті з суміжними, близькими їй науками, і змушував реферувати статті з питань невропатології та біології.

 — І тут усе в порядку. Не повіриш, що вам за вісімдесят.

Потім випробовував інші методи дослідження душевного стану: чіпляв до Верхуші дроти, змушував тиснути на педалі, грати в лади-ладусеньки.

— Може, у вас хоч голова болить, Климе Гнатовичу? — з надією запитав Психолог, не виявивши якихось суттєвих відхилень від норми: хоч далеко не парубоцьке здоров’я у старого, та для його віку стан нервів досить пристойний, реакція уповільнена, пам’ять з припливами-відпливами, як і належить у такі роки.

— Та зараз не болить, — розчарував Верхуша. — Одна біда, забуваю, що робив п’ять хвилин тому. От убийте мене, ніяк не пригадаю, чого це ви мене випробувати взялися, і ніяк не збагну, для чого. У космонавти я ніби не просився…

— А чому вас Димерза до мене прислав?

— Я сам прийшов. А послав він оту світилку, що недавно тут сиділа.

— Ну а про сина з верби… вам часто таке… давно це у вас?

— Два місяці і чотирнадцять днів. Це Іванова усе затіяла. Не вірите — подзвоніть головному бухгалтеру. Препаратів і крові купили ка мільйон, поки того хлопця виростили. Ріс, як бройлер. Вже ходить, лише не говорить. З Димерзою оце домовився — підучить. І до вас за тим же прийшов — попрацюйте з хлопцем. — Верхуша пожвавішав, може, трохи відпочив, полежавши на канапі. — Тепер, юначе, для продовження роду людського можна й без жінок обходитись. І запасні органи в принципі тепер не проблема… Розмах!.. Ярися з моєї руки теж обіцяє виростити мого двійника, як ось головбуха угомоню.

— Ну а тут, — Психолог показав на тім’я, — вам не тисне? Не здається, що терпне?

— То подзвоніть Ярисі, якщо ке вірите, — ображено сказав Верхуша, збагнувши нарешті, чому така нерівна бесіда пішла. Коли йому чіпляли дротинки, били молоточком коліна і лоскотали ребра, він мовчав, бо давно збирався до невропатолога. І саме провал у пам’яті був: Верхуші здалося, що він ка прийомі у лікаря. А тепер ось збагнув, що цей чоловік вважає його ненормальним. — Я вас прошу, юначе, подзвоніть Ярисі, бо так ми ні до чого не дійдемо. Якщо я з’їхав з глузду, як вам здається, то нехай мене Ярися забере, навіщо вам зі мною морочитися?

Психолог завагався. Та було від чого: люди з порушеною психікою завжди запевняють, що вони цілком здорові. Але ж об’єктивно ніяких аномалій, окрім закономірних вікових змін, у психіці Верхуші не виявлено навіть з допомогою найновішого електронного бета-гамма-скопа, що виблискує в кутку горища хромом та нікелем. Доведеться дзвонити, бо істина — найдорожча. А що, коли й справді виростили людину, як із чубука виноград?..

Нервово посмикуючи зовсім недавно відрощені вуса. Психолог почав накручувати телефонний диск. Взагалі швидше було б збігати до Іванової, але незручно залишати гостя самого.

Нарешті догукалися Іванової. Психолог довго слухав її пояснення — сопів, червонів, совався на стільці, промокав хусткою свою невеличку лисинку, що продовжила лоб і зробила його майже сократівським. Ніяких відповідальних слів, окрім «так», «ні», «можливо», «звісно», не говорив. Лише одного разу вигукнув, що у ящірки хвіст кілька разів за життя може відростати — це всі знають, а от щоб відламаний хвіст породив тіло — такого не чули. Потім ще довго слухав, нарешті сказав «до побачення», поклав трубку і розгублено опустив руки.

Верхуша покопирсався в портфельчику, вийняв ватку і флакончик — в кімнаті різко запахло нашатирем.

— Понюхайте, полегшає,  — співчутливо подав тампон Психологові.

— Не вживаю, — відмахнувся той і почав ходити по кімнаті, ламаючи свої старі наукові уявлення. Довго ламати не довелося, бо Психолог уже був тренований, доводилося вже з дивами зустрічатися. Колись сам їздив до Рози Кулешової, щоб перевірити, чи справді вона може прочитати текст, прикритий чорним папером. Цікавився і феноменом, який буцімто може думкою посунути піаніно й передати телеграму без апарата й стрічки. Деякий час вірив, що існують інопланетяни й володіють гравітольотами. Психолог знав, що людський організм вивчений набагато менше, ніж земна куля, тому допускав можливість непояснимих з першого погляду фактів і мав за правило не кепкувати ні з якої, хай і малоймовірної, гіпотези. Це сьогодні нечистий поплутав, бо Верхуша дуже туманно все викладав… Іванова брехати не буде, і не резон їй виставляти на суд божий неперевірені факти…

— Я ж вам одразу сказав, Климе Гнатовичу, що я ваш перший помічник. Тут, крім усього, може зринути свіжа психологічна ідея. І рятувати хлопця треба. Не рости ж йому дурнем.

— Він уже не росте, — уточнив Верхуша.

— Все одно. То, може, зараз і почнемо?

— Мені б іще до юристів, — завагався Верхуша.

— Разом і зайдемо, — запропонував Психолог і весело уточнив: — Мені цікаво побачити, як у них очі на лоба полізуть. Ха-ха-ха! Якщо я вас почав дротами обплутувати, то вони точно «швидку допомогу» викличуть.

Добре, що Психолог у поводирі напросився, бо Верхушине уявлення про юристів вкладалося в три слова «судді-прокурори-адвокати», а отже, було таке ж примітивне, як ототожнення невтаємниченим людом біологів із курознавцями. Без поводиря Верхуші не вибрати б дверей — тут тих кафедр