Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

фундаментальних переваг американської демократії, про які йшлося в попередньому розділі. Серед цих переваг я називав можливість для громадян обговорювати, оцінювати та вибирати або висувати ту чи іншу пропозицію; громадяни знають, що їх чують і що вони мають у своєму розпорядженні мирні способи висловлення власної думки; зменшення ризику цивільного насильства; мотивація до компромісу; спонуки для уряду інвестувати в усіх громадян (насамперед тому, що всі вони ходять на вибори), а не в якийсь вузький прошарок еліти. Якщо ж американці не бажають ходити на вибори, голосують, будучи погано поінформованими, або не мають змоги голосувати взагалі, то всі ці переваги ми, звісно, втрачаємо.

-

Будь-яке обговорення сучасної американської демократії буде неповним без згадування про ту її рису, що найчастіше зазнає критики: вибухоподібне зростання вартості виборчих кампаній, яке сталося, зокрема, через перехід від недорогих друкованих засобів масової інформації до дорогої телевізійної реклами. Виборчі кампанії наразі фінансують здебільшого заможні групи лобістів. Дуже зросла і тривалість виборчих кампаній, які проходять фактично від одних виборів до наступних. Через це американські політики мусять переважну частину свого часу (один колишній сенатор підрахував, що це становить 80 %) присвячувати збору коштів на кампанію та на проведення кампанії, а не на виконання своїх прямих обов'язків законодавця; фахові й добре підготовлені громадяни втрачають мотивацію до висунення своїх кандидатур на державні посади; сама ж інформаційна програма того чи іншого кандидата спершу зводиться до півхвилинних аудіо- та відеороликів, а потім — до коротких твітер-повідомлень. На відміну від цього, знамениті дебати між Авраамом Лінкольном та Стівеном Дугласом під час виборів у 1858 році сенатора від штату Іллінойс тривали близько 6 годин із кожного боку. Звісно, можливість бути фізично присутніми на цих дебатах мала лише невеличка частка виборців штату Іллінойс, але вони широко висвітлювалися у пресі. Жодна країна не може зрівнятися зі Сполученими Штатами за масштабами та безперебійним функціонуванням наших політичних агітаційних кампаній. Наприклад, у Сполученому Королівстві передвиборча кампанія законодавчо обмежена в часі кількома тижнями перед виборами; закон визначає і максимальну суму грошей, яку можна витратити на агітацію.

-

Нашою наступною фундаментальною проблемою є нерівність. Давайте подивимося, що американці думають про рівність і нерівність, яким чином їх можна виміряти й на якому місці перебувають Сполучені Штати за показниками нерівності та соціально-економічної мобільності порівняно з рештою великих демократичних країн. А коли нерівність висока — то що це означає? Тобто якщо виявиться, що багато американців дійсно є бідняками і приречені ними залишатися, то це, звісно, сумно для них самих як індивідів, але чи є це водночас сумним фактом і для багатих американців та країни загалом?

Коли американців запитують про рівність і нерівність в США, то вони зазвичай відповідають, що рівність є засадничою американською цінністю, що постулюється уже в другому реченні нашої Декларації незалежності 1776 року: «Ми вважаємо очевидною істиною те, що всі люди народжуються рівними...» Однак зверніть увагу: в цій Декларації не стверджується, що всі люди дійсно є рівними або заслуговують на однакові доходи. Натомість у тексті документа просто зазначається, що всі люди наділені певними невід'ємними правами. Але за світовими мірками 1776 року навіть така скромна заява була величезним кроком вперед у ті часи, коли дворяни, селяни та духовенство в європейських країнах мали різні визначені законодавством права, і якщо хтось із них поставав перед судом, то це були різні суди для кожної суспільної верстви. Отже, в Декларації про незалежність дійсно закарбовувалася правова рівність як засаднича американська цінність, принаймні теоретично. Яка ж реальність криється за економічною нерівністю в Сполучених Штатах?

Економічну нерівність у тій чи іншій країні можна визначати кількома різними способами. Питання полягає в тому, який кількісний показник слід вимірювати: валовий дохід людей без відрахувань? Чи дохід із відрахуваннями, зокрема, на податки? Чи дохід із нарахуваннями на кшталт соціальних виплат і харчових талонів? Чи, можливо, їхні загальні статки або загальні активи? У свою чергу, індивідуальні варіації між кожним із цих кількісних показників теж можна вимірювати різними способами, наприклад, за допомогою так званого «коефіцієнта Джині»; шляхом порівняння доходу 1 % найбагатших громадян із доходом 1 % найбідніших громадян; методом обчислення відсотка сукупного національного доходу, який належить 1 % найбагатших людей, а також відсотка мільярдерів серед населення країни.

Ми обмежимо наші порівняння великими демократичними країнами, щоб не порівнювати яблука з апельсинами, тобто демократії з диктатурами на кшталт Екваторіальної Гвінеї, де одному індивіду (президенту) належить більша частина загальнонаціонального доходу та багатства. Серед великих демократичних країн існують певні відмінності, які залежать від того, в який спосіб визначати країну з найбільшою рівністю. Водночас усі виміряні й порівняні між собою кількісні показники дають один і той самий результат: великою демократичною країною з найбільшою нерівністю є Сполучені Штати. Така ситуація склалася вже давно, і ця наша нерівність продовжує поглиблюватися.

Деякі з показників економічної нерівності в США, яка зростає дедалі більше, відомі широкому загалу, оскільки вони часто наводяться в засобах масової інформації. Наприклад, частка чистого національного доходу, зароблена 1 % найбагатших американців, зросла від менше як 10 % у 1970-х роках до понад 25 % нині. Нерівність зростає навіть і серед заможних громадян: 1 % найбагатших американців примножили свої доходи у значно більшій пропорції, аніж 5 % інших багатіїв; 0,1 % найбагатших людей збільшили свої доходи значно швидше, ніж 1% представників цього прошарку; а троє найбагатших американців (Джефф Безос, Білл Гейтс і Воррен Баффет), разом узяті, мають нині чисті активи, що дорівнюють спільним чистим активам 130 мільйонів найбідніших американців. Відсоток мільярдерів серед нашого населення удвічі більший за аналогічний показник у двох великих демократичних країнах з найбільшою після США кількістю мільярдерів (маються на увазі Канада і Німеччина) і в сім разів перевищує його в інших великих демократичних країнах. Середній дохід американського директора компанії, який вже в 1980 році перевищував середній дохід робітника тієї ж компанії в 40 разів, наразі в кількасот разів більший від середнього доходу працівника підприємства. З іншого боку, в той час як економічний статус багатих американців перевищує аналогічний показник в інших великих демократичних країнах, економічний статус бідних американців є нижчим за економічний статус бідняків у цих країнах.

Таке зростання розриву між багатими й бідними американцями пояснюється поєднанням американської урядової політики із суспільними установками. Що стосується урядової політики, то «перерозподіл» у Сполучених Штатах, тобто урядова політика, спрямована на передачу коштів від багатих до бідних, не настільки сувора, як в інших великих демократичних країнах. Наприклад, ставки оподаткування