Василь Миколайович Шкляр - Залишенець.

що мене хтось доганяє. Озирнувся. За мною гнався… водяник. Його пика була забризкана тванню, до щік і лоба поналипала ряска.

— Так ти з мене зробиш заїку, — сказав я Вовкулаці.

Скочивши на коней, ми поквапилися до своїх і незабаром наткнулися на трьох козаків. Василинка, Невіруючий Хома і Гриць першими відходили до вільшаника (там Фершал із Карпусем стерегли коней), щоб верхи вибиратися з Відьминої Пазухи.

Василинка сказав, що на них посунула чи не сотня «червоних кашкетів», та поки що їх удалося спинити. Добре, що ми зайняли оборону на вузькому перешийку між болотами, — більшовики не змогли розгорнутися в лаву.

— Ідіть, — сказав я. — Зберемося по той бік гаті.

Ми з Вовкулакою погнали до місця бою. З густих та безладних пострілів я зрозумів, що ворог смалить у цей бік навгад, демонструючи свою силу та намагаючись відтіснити нас із вигідної позиції. Ми вже й так її залишали, тільки не всі разом. Невдовзі я побачив ще одну трійку моїх козаків. Ішло тільки двоє, третього вони несли на руках. Ходя й Біжу несли Захарка Момота.

Побачивши мене, вони поклали його на землю. Я зіскочив з коня.

— Тебе поранило?

— Із нас, усіх братів, зостався один Біжу, пане отамане, — не розплющуючи очей, тихо мовив Захарко. — Глядіть його, він у нас найменшенький.

— Захарку, не смій помирати, — так само тихо сказав Біжу. — Чуєш? Не смій…

Але Захарко його вже не чув.

Коли ми з Вовкулакою доїжджали до перешийка, більшовики поперли вперед. Знову застукотів кулемет Козуба, вдарили карабіни Ладима і Цокала, котрийсь із них пожбурив гранату.

Червоні побігли назад, залишивши на лісовій прогалині кільканадцять трупів.

За гущавиною ми припнули коней, я двічі каркнув, даючи знати про себе.

— Бери Ладима і Цокала, — шепнув я Вовкулаці, — і швидко відходьте. Ми за вами.

Я зняв із плеча карабін і, ховаючись за деревами, покрадьки пішов на лівий край. Став у кущах верболозу кроків за тридцять від Сутяги. Він лежав у заглибині за кряжистим пнем, але дивився не на прогалину, де будь-якої миті міг з'явитися ворог, а, як той дятел, крутив головою. Шукав когось очима. І нарешті знайшов. Він побачив Козуба, який, тримаючи під пахвою ручний кулемет, залишав свою позицію.

Раптом Сутяга підвівся. Знявши з голови шапку, накинув її на дуло карабіна і побіг прямо до ворога.

— Нє стрєлять! — прокотився крик по той бік перелісся. — Пріказано, нє стрєлять!

Після цього викрику довкола розтеклася в'язка, відчутна на дотик тиша, об яку, здавалося, ось-ось спіткнеться Сутяга. Зачепиться і впаде. Однак він не падав, він уже добігав до густого березняка, де скупчилися «червоні кашкети». Бахнув карабін. Сутяга, здригнувшись, поволі повернувся у мій бік, наче перед смертю конче мав знати, хто його вбив. Подивився і навзнак упав на землю.

Затріскотіли рушниці, почулась команда «Впєрьод!», «червоні кашкети» висипали на прогалину. Праворуч від мене озвався короткою чергою «люйс», але Козуб стріляв уже на ходу, і це був не той вогонь, який міг їх зупинити. Більшовики зграями перебігали галявину. Коли я вискочив на коня, один із них прямо переді мною висунув із верболозу свою розпашілу мармизу. Я всім корпусом шарпнувся убік і тут почув, як тихо клацнула його гвинтівка, давши осічку. Дослати другий набій він не встиг — я з такою силою вгатив його кольбою поміж брів, що там відкрилося третє око.

Розвернувши Мудея, я помчав до Козуба, який теж біг до мене, тримаючи під пахвою «люйса». Я на ходу подав йому руку, Козуб викинув ногу на підйом мого чобота, обіперся, як об стремено, й умить вилетів на круп коня. Мудей схитнувся, але відразу пішов у галоп. Над нашими головами тонко зацівкали кулі.

— Козубе, ти молодчина! — гукнув я. — Вся галявина в трупах!

Він мовчав. Я думав, Козуб щось запитає про Сутягу, але він і далі мовчав, ніби нічого не бачив. Я чув тільки, як треться об мої ребра кожух його «люйса».

— Давно ти їх так не косив, еге?

Козуб не обзивався. Я подумав, що йому заклало вуха — так буває після доброго бою, особливо, коли ти кулеметник. Ми швидко домчали до вільшаника, де нас піджидав із трьома кіньми Фершал (решту козаків Вовкулака повів запасним хідником через болото), я оглянувся до Козуба — «Приїхали!» — і раптом побачив, як він, похилившись набік, сповзає з коня.

Я тільки тепер зрозумів, чому Козуб не обзивався: його поранило відразу після того, коли він вискочив на Мудея, затуливши мене від куль. Козуб протримався на коні, поки ми дісталися вільшаника, й ось тепер упав на руки Фершалу.

Ми побачили в нього на спині дві великі червоні плями.

— Нічого страшного! — бадьоро вигукнув Фершал і сумно подивився на мене. — Заросте, як на собаці.

Я зрозумів, що Козуб помирає.

Фершал відійшов до свого коня по «дохторську» сумку. Тут виявилося, що Козуб іще при пам'яті. Кволою рукою він дістав свого безвідмовного кольта і приставив дулом до скроні.

Чи встиг би я завадити йому це зробити? Не знаю. Можливо.

Козуб ще застогнав:

— Передайте Ярині… Скажіть, що я…

Не доказавши, він спустив курок.

Довкола якось ураз потемніло, на Відьмину Пазуху впали сутінки.

Треба було поспішати. Я поклав Козуба на коня перед собою, Фершал, підхопивши «люйса», подивився на мене крізь запітнілі скельця окулярів.

— А де ж Сутяга?

— Загинув, — сказав я. — Забрати не було як.

Ми рушили до запасного хідника, ведучи за собою осиротілих коней. З боку «червоних кашкетів» не чути було ніякого шуму. Очевидно, їм теж хотілося жити. Ми з Фершалом перейшли болото і вибрались на сухе. Тут нас чекали Вовкулака, Біжу, Ходя, Ладим, Василинка, Невіруючий Хома, Цокало, Гриць, одноокий Карпусь. Нас зосталося одинадцятеро. Про Сутягу я хлопцям сказав те саме, що й Фершалові, бо, перш ніж сказати правду, мусив дещо з'ясувати.

Тепер можна було й спочити. «Червоні кашкети», якби й дошукалися нашого сліду, то не пішли б у драговину проти ночі.

Тут ми поховали Козуба і Захарка. Поховали в одній могилі.

Важко було дивитися на Біжу, який ховав свого останнього брата. Він довго сидів біля нього і не давав опускати в яму, де на дні вже хлюпотіла вода.

— Хлопці, — сказав я, — сьогодні ми дали справжній бій комуні. Але ж якою ціною далася нам перемога? Загинули два таких козаки…

Потім я розповів, як загинув запроданець Завірюха, — нехай же втішаться душі убитих ними… Коли віддав славу Козубові і Захарку, вперше побачив, як плаче Біжу. Козаки, ховаючи