Василь Миколайович Шкляр - Залишенець.

Чортові верхню половину черепа. Його кінь здибився, і Чорт звалився на землю, мов обмолочений сніп. Я вистрілив з нагана — куля влучила в зап'ясток «бджоляра», котрий теж устиг вихопити револьвер. Злякана арабка зірвалася з місця й наосліп помчала через зарості верболозу.

Поки я розвернув Мудея, на підступах до Відьминої Пазухи, десь за версту, глухо затарабанив кулемет, і я впізнав Козубового «люйса». Це означало, що «бджоляр» із Чортом приїхали не самі. Більшовики поперли на Відьмину Пазуху лавою. Услід за «люйсом» гахнуло дві гранати, заляскали карабіни. Я наказав Вовкулаці мчати до хлопців і, якщо там серйозна загроза, відходити назад, щоб «запасним хідником» вислизати з Відьминої Пазухи.

«Бджолярева» кобила зникла в чагарнику, та я був певен, що Мудей своє надолужить. Він, молодчинка, «залицяючись» до арабки, теж мені підмогнув. Я всією душею хотів повірити в отаманове воскресіння, але остерігався зради — запродати міг і лісник Гудима, і Чорт, і Веремій, хоча в його підступ вірилося найменше: якби чекісти обробляли отамана в своїх цілях, то не чіпали б родину. Та хай там як, а місцем зустрічі я обрав Відьмину Пазуху, де нас не могли оточити, і ще задовго до сьомої вечора сам розставив хлопців у «секреті». Ми з Вовкулакою, піджидаючи гостей, були готові до всього. А коли побачили їх зблизька, мене насторожила «бджолярева» чиста вишиванка і його кобила. На ній і знаку не було від тієї втоми, яка похмурою тінню лежала на наших конях. І ця красуня-арабка майже всю весну провела в болотах?

Мудей, зриваючи копитами груддя дерну, доніс мене до краю Відьминої Пазухи, де починалася драговина. І тут між купинами осоки я побачив «бджоляра». Його магометанська кобила борсалася в заболоченій ковбані, силкуючись вибратися на тверде.

Але ж і зміюка! Звиваючись у багнюці, вона таки вихопилась на мілке і рвонула до суходолу прямо на мене. Я звів наган, прицілився якраз у ту ямку на шиї, якою Магомет позначає породистих коней арабської масті. Але вистрілити не встиг. Вискакуючи на сухий бережок, арабка зачепилася передніми ногами за невеличкий обрив, що обмежовував болото, земля під її копитами зсунулася, а кобила з диким іржанням завалилась на бік. Упала так знагла, що вершник не встиг злетіти з сідла, застряг у стременах і коняка всім тулубом налягла йому на ногу. Він закрутився, як вуж під колодою, але вибратися не зміг. Кобила теж не підводилася — видно зламала ногу. З її нутра вирвався хрипкий стогін.

Я зіскочив з коня і, не виходячи з-за кущів, сказав:

— Кинь револьвер, а то застрелю.

Він лежав нерухомо, наче обмірковував пропозицію, а потім навмання вистрілив у мій бік. Раз, другий, третій… Так стріляють від страху. Похапцем, сліпо, ніби ціляться в саму смерть, яка підступає невідомо з якого боку.

— То ми так і не поговоримо? — спитав я.

Він, сучий син, зрозумів, що я хочу взяти його живим, тому повівся зухвало. Таки випручав ногу з-під конячого тулуба, схопився, двічі вистрілив у мій бік і, накульгуючи, побіг. Побіг… у болото. Знав, що втекти по сухому не вдасться, а між трясовини — тут ще як кому пощастить.

Зламавши молоду вільшичку, я швидко обчухрав гілки. Іти в болота без жердини було б самогубством. «Бджоляр» уже відійшов кроків на сорок. Перескакуючи з острівця на острівець, із купини на купину, я подався його слідом. Під ногами чавкотів мочар, а далі вже чорна твань булькотіла отруйним смородом гнилі. Йти ставало важче і важче.

Знову гримнув його револьвер, куля цвьохнула над моєю головою. «Бджоляр», засівши за товстою березою, що стояла «по коліна» у воді, таки прицілився з лівої. Але ж… у його барабані залишився один набій. Тепер стрілятиме тільки зблизька.

Ховаючись за кущами, я нахильці (аж вода хлюпала за пазуху) підкрався до нього збоку, зупинився кроків за двадцять і, коли випростався, побачив наїжачену постать, що дивилася на мене крізь чорну машкару. «Бджоляр» чув, як я підкрадався, болотом тихо не пройдеш, але сподівався, що підійду ближче — на віддаль, з якої він не промахнеться.

— Кинь зброю, — ще раз наказав я. — Інакше прикінчу.

Я звів наган і вистрілив йому в ногу. Куля влучила трохи нижче коліна, та він знов кинувся тікати — побрів навпростець через затягнуту ряскою ковбаню. Вода дістала йому до пояса, він ще з більшою натугою рвонув уперед і провалився в багнюку по груди. Трясовина притьма вхопила його за ноги й почала жадібно засмоктувати. Випустивши револьвер та забувши про біль у розтрощеному зап'ястку, «бджоляр» грібся обома руками в багні.

Коли його засмоктало по плечі, він зрозумів, що це кінець.

Над поверхнею багнюки стриміла тільки машкара в перехнябленому брилі, яка нагадувала чудернацьку голову водяника чи головешку болотяника.

— Поможи, — напрочуд жалібно попросив він.

Я простягнув жердину, «болотяник» ухопився лівицею за її кінець, але я сказав:

— Зніми своє чуперадло. Інакше підеш на дно.

— Не можу, — простогнав він. — У мене перебита рука.

— Зможеш, — я шарпнув жердину до себе, вона вислизнула з його лівиці. Драговина задоволено плямкнула. — Ну! Скидай, бо запізнишся.

Він різким рухом розсупонив зашморг на шиї, зірвав бриля з машкарою і кинув його на розгойдану твань. Я побачив довгобразе, спотворене жахом лице, схоже на ще одну маску. Овва!

— Оце так зустріч, пане сотнику! Яка радість! — Це був «начштабу Чорноморської повстанчої групи сотник Завірюха». — Хіба я не казав, що дожену вас? Тоді, як ви заманювали мене до Звенигородки?

Сам страх дивився на мене його виряченими очима.

— А де ж пан полковник? — спитав я. — Як його…

— Гамалій.

— Я питаю справжнє ім'я.

— Трохименко… Петро.

— А твоє?

— Юхим Терещенко.

— Я, Юхиме, й Петра дожену, — сказав я. — Де він тепер?

— Не знаю.

Я притис його жердиною так, щоб він сьорбнув смердючої твані.

— Витягни мене звідси! — рикнув Терещенко-Завірюха, відпльовуючись. — Тоді розкажу.

— Нема коли торгуватися, — я знов умочив його аж по вуха, а тоді підняв, щоб він міг говорити.

— Трохименка можна знайти! — форкнула чорна від твані морда. — У Єлисаветграді живуть його батько, мати, сестра…

— Де?

— Вулиця Піщана, дев'ять…

На перешийку ляснули постріли, застукотів кулемет.

— Жаль, — сказав я. — Якби ти не привів за собою москалів… побалакали б довше. А так… вибачай. Мені пора.

Я висмикнув жердину з його руки.

— Пожди, — закричав він. — Ти ще не все знаєш!

— Вибач. Якось іншим разом, добре?

Чорна вода смачно цмокнула й проковтнула його з головою. На поверхню зринули великі бульби.

Серце моє засміялося. Я мерщій побіг до Мудея і тут почув,