Василь Миколайович Шкляр - Залишенець.

Тієї ж ночі ми перейшли до Сокирного лісу, а перед світом навідали нашого давнього приятеля лісника Гудиму. Я шкодував, що в мене не було бджолярської маски, аби з'явитися на його очі в образі Веремія, про якого лісник наплів стільки байок. Тож я прийшов до нього з відкритим лицем. Гудима впав на коліна. Щось белькотів про жінку, дітей, але мене більше цікавив Сутяга. Гудима сказав, що Сутягу підмовив на зраду Чорт — переконав, що це єдиний шанс спокутувати гріх перед більшовиками і врятувати собі життя.

— Справді, — погодився я. — У вас обох був шанс вижити.

Ніж увійшов йому під ліве ребро, і Гудима сконав миттєво.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

«За отчетный период случались мелкие проявления бандитизма.

Так, 2 июня в районе Сосновки три бандита напали на комбата Черкасских комкурсов тов. Карпухина, шедшего с вестовым. В результате комбат был тяжело ранен, а вестовой раздет. 3 июня имела место дерзкая бандитская выходка политического характера. Через село Сокирное, что в 15 верстах юго-восточнее г. Смела, ранним утром в открытую, совершенно демонстративно проехала конница из одиннадцати всадников, предположительно банды Черного Ворона, вооруженная карабинами и одним пулеметом. При этом бандиты громко распевали «Ще не вмерла…», а всадник, ехавший впереди, держал развевающийся черный флаг с надписью «Воля України або смерть»…

Продолжается планомерное изъятие и расстрел ответчиков из сел, содействующих бандитизму или ведущих с ним недостаточную борьбу. Предпринимаются все меры по обнаружению тайников с оружием, коим снабжаются банды.

17 июня на Чигиринском уездучастке отряд 1-го Комполка неподалеку от села Ребедайловки, что в 7 верстах севернее Каменки, захватил троих бандитов, которые не оказали сопротивления и, по их словам, шли сдаваться в руки соввласти…

Начокротд ГПУ Бергавинов.

Нач. СОИ Ленский».

(З місячного звіту Черкаського окружного відділу ҐПУ Губернському відділу ҐПУ за червень місяць 1923 року.)

Вона відкинула з голови каптур, зняла рясофору, скинула спіднє, і замість черниці Чорний Ворон побачив на протилежному березі озера голу-голісіньку грішницю. Спершу подумав, що йому, твердоголовому, привиділося, бо вже з годину лежав серед приземкуватих кущів понтійської азалії, яка розквітла над озером великими жовтими квітками, і таки трохи вчадів од її млосно-солодких пахощів. Ворон, хоч трохи й засоромився того, що побачив, але очей не відводив. Бо що ж це за черниця така цікава, що, хай і на безлюдді, а так звільна й безбоязно відкрила свою срамоту? Чи не та розпусна чекістка, що спокусила їхнього Василинку?

Затворниця виставила себе проти сонця, солодко потяглася, а тоді, зайшовши в озеро, попливла прямісінько на Ворона.

Попливла, гадюка, так швидко і вправно, що, коли він здогадався про її намір, ховатися було пізно. А вона ж побачила на цьому березі розквітлу азалію! Припавши до землі, Ворон з-за куща вдивлявся в її обличчя і думав, що ця черниця мовби й не схожа на рябу чекістку-спокусницю, навпаки, вона дуже гарненька, але хай там як, а він опинився в чортзна-якому становищі. Ось вона вже виходить з води — струнка, міцнотіла, стужавілі в холодній воді соски націлені прямо на Ворона, він не дозволяє собі дивитися нижче і вглядається в її лице, на якому немає ніякого ластовиння, це личко чисте і світле, воно йому когось дуже нагадує, та певно ж кого — якби у неї була довга розкішна коса, Ворон упізнав би її ще здалеку.

Вона обережно ступала поміж кущами (азалія буває така дряпуча, що може вхопити за литку), а він, твердоголовий, не знав, як повестися, аби не злякати її у смерть, — хотів обізватися: «Досю, не бійся, це я», та йому так пересохло в горлі, що він не подав і звуку.

Угледівши Ворона, вона навіть не скрикнула, тільки здригнулася й інстинктивно затулила руками те, що змогла, проте в її очах було більше радісного здивування, ніж страху. Так, вона розгубилася — подумати тільки: стояла перед ним у чому народила матуся, і хтозна, що далі робила б, якби Ворон не відвернувся. Він зняв із себе парусинову сорочку — вже невідомо якого кольору була та заношена сорочина, зате вона дістала Досі майже до колін, це була простора сукня для Досі, та коли вона, застібнувшись і підкотивши рукави, дозволила Воронові подивитись на неї, він так само побачив усе, що ховалося під сорочкою, тим більше, що стужавілі в холодній воді сосочки, мов дві кулі, випиналися крізь цупку тканину.

— Сядь, поговоримо, — сказав Ворон, трохи ніяковіючи від того, що, знявши сорочку, виставив напоказ свої шрами — ліворуч на грудях багріла така страшна згоїна, ніби з нього виймали серце.

Дося сіла на моріжок, напнувши на коліна сорочку, міцно обняла свої ноженята і якось боязко, ніби крадькома, подивилася йому в очі.

— Поговоримо, — мовила тихо.

Дивно, але більше їм начебто й не було про що розмовляти.

За той час, відколи вони не бачилися, багато чого змінилося, та не було в тих змінах добра ані крихти, не було жодної втішної вістки, якою б вони могли поділитися. То навіщо ж ятрити душу і сіяти сумнів? Між ними лишилося тільки минуле, і, може, від того, що так скажено пахтіла азалія, на нього раптом накотилася та далека, майже забута ніч, що також пахла цією дурманною квіткою, пахла дикою орхідеєю і кадилом духмяним…

— Іди до мене, — сказав він.

2

У червні ми затаїлися в нетрях Холодного Яру. Там, під Великодньою горою, Гриць показав нам печеру, де було сховано чимало боєприпасів, у тому числі й десяток кружків до «люйса» та дві скриньки гранат «мільса». Завалений купою трухлого хмизу, вхід до печери скидався на лисячу нору, зате всередині тут був справжнісінький грот. Вирили його хтозна й коли, може, це був окраєць прадавніх підземних катакомб, що розгалужувалися під Мотриним монастирем. Печера закінчувалася земляним обвалищем, за яким, вірогідно, відкривався дальший хідник. Так чи ні, але на літо нам не зайвою була ця «хатина», де ми всі разом, щоправда, без коней, могли сховатися від дощу і негоди. Хоча яка влітку негода? Літо — наш союзник: ні холоду, ні голоду. Хлопці, зробивши лозові верші, ловили в озерах линів, у лісі збирали ягоди, гриби, а Ходя майже щодня приносив якусь дичину.

За тих коней, що лишилися від Козуба, Момота і Сутяги, ми виміняли на хуторах дещо з харчів та одягу. Селяни зробилися хитрими скнарами; знаючи нашу безвихідь,