Павло Архипович Загребельний - Юлія, або Запрошення до самовбивства

вперше у житті по–справжньому злякався, його опанувала тиха паніка, все залежало від якогось слова, жесту, поруху.

Шульга сказав:

— Здається, ми земляки.

— Все може бути, — сказала вона. (І це була ВОНА, Юлія, Юлія, Юлія, ще одна Юлія — його жінка на всі часи, на всі віки і на всі можливості).

Він не знав, як йому повестися, длубався в кишенях і кишеньках, нарешті знайшов твердий чотирикутник глянцевого паперу — готельна візитка «Етапу».

— Ви могли б мені подзвонити в готель? Може, у вас якісь проблеми, я міг би…

Вона взяла картку, знов вигнула свої неповторні уста, тепер уже не здивовано й не зацікавлено, а з прихованою глумливістю сказала:

— Я подивлюся, що можна буде зробити.

Шульга прагнув запевнень, уточнень, гарантій, але вона, зміїно вигнувшись своїм звабливим тілом, зникла так само несподівано і непростежувано, як і з’явилася, і він навіть подумав, що це якесь прекрасне наслання, та, на жаль, не тверда дійсність, заради якої всі наші терпіння, страждання і надії.

Все сталося так непростежувано швидко, що за столиком, здається, навіть не помітили його короткої відсутності, та все ж Шульга пояснив азербайджанцеві:

— Зустрів землячку.

— З Києва?

— Ну!

Чи він знав, звідки вона? Може, навіть з Німеччини, бо хіба ж не занесла лиха доля українців і туди. Коли б не бачив тоді мертвої Ульріки, міг би подумати, що це її донька… Божевільні думки…

— Світ тісний, — зауважив Самім.

Шульзі хотілося сказати: «А життя безмежне», — але він стримався. Хотів тепер тільки одного: якомога швидше опинитися в своєму готельному номері, замкнутися в своїй душі, знов і знов переживати те, що сталося ось тут над байдужою чужою водою, вірити й не вірити, ждати й не ждати…

Вважалося, що готель «Етап» міститься на Рефік Сайдам Кадцесі, звивистій магістралі, що в своїй горішній частині майже стикалася з вишуканою Істікляль, а внизу майже доходила до мосту Ататюрка через Золотий Ріг. Насправді «Етап» стояв осторонь від задимленої магістралі, на белебені, де ні мечетей, ні горлиць, ні кипарисів, ні розтелесованих стамбульських натовпів і несамовитої залізної орди автомобілів, зате була інтернаціональна юрба туристів з одурілими очима, дико розмальовані автобуси з усієї Європи, розкішні лімузини для багатих пожильців. Шульга належав до багатих, щодня зранку його ждав перед готелем темно–синій «мерседес» з ввічливим вусатим Мустафою, можна було їхати будь–куди, по всій Туреччині (територія навіть трохи більша за Україну), хоч на край світу, ясна річ, в такій їзді не було нічого спільного з нашим мовчазним пересуванням по вибоїстих українських шосе, тут усе відбувалося в дикому ревінні автомобільних сигналів, іще з дикішими швидкостями, з баламутним чханням і плюванням на всі правила їзди, здорового глузду і звичайного самозбереження. Шульга не боявся чужого божевілля, бо сам жив у ньому вже багато років і не знав, коли настане (і чи ж настане взагалі?) кінець цього страшного божевілля, чи прийде коли–небудь вибавлення, порятунок, спасіння?

Стамбул великий, дуже великий, але на цій землі ніщо не може бути більше за людину. І саме в Стамбулі відчуваєш це з особливою силою, опинившись в таємничій точці зіткнення, мільйоннолітньої загадкової Азії і молодої легковажної Європи. З вікон його номера було видно азіатський берег Босфору, султанський Стамбул з мечетями, палацами й гробницями, і далекі пагорби Ейюба на заході з візантійськими кладовищами. Фантастичний краєвид, може, єдиний на світі. Відчуття, що ти ніби стоїш над двома материками, не зникало й уночі, бо тоді центральні дільниці Фатіх, Еміненю, Хасекі, Аксарай (головна магістраль мала назву Яничарська!) мінилися спазматично–голубуватим світлом Європи, а з Босфорського порту гіпнотично–жовтими очима протитуманних ліхтарів некліпно вдивлялася в розгублені душі європейців спокійна Азія.

Шульжин номер в «Етапі» теж був як Азія. Все безмежно просторе (аж до безглуздя) і оранжево–золотисте, як золоті сни про минулу велич. Волохатий бобрик на підлозі оранжевого кольору. Золотисті шпалери на стінах кімнат. Все оранжеве у ванні: стіни, сантехніка, мармурові плити підлоги, що підігрівається, мов у турецьких лазнях — хамамах. Жовтогарячий світ. Власне, Шульга не звертав уваги на цей колір, і тільки цього вечора після пригоди на Галатськім мосту розкішні жовтогарячі апартаменти вжахнули його своїми нутрощами. Війнуло жаротою спаленої пустелі, майже пекельним вогнем, безнадією самотини. Він проклинав себе за розгубленість, нерішучість на мосту з тою жінкою, в якій відродилася для нього Юлія, нічого не зумів, не встиг їй пояснити, не наважився затримати її, утримати біля себе, не відпускати…

Тепер приречений ждати. Чи ж подзвонить, чи обізветься, чи відчує його душу? Він жив, здавалося, вже цілу вічність і мовби став забувати Юлію, та побачив її нове втілення, і знов одкрилося йому в запамороченні й знетямленості: був він неповний усі ці роки, як хлібина з відрізаним окрайцем, як Адам з вийнятим ребром, що з нього ще не сотворена Єва, як материк, що в нього велетенським океаном відторгнено не скелю, не мис, не виріжок суші, а величезний півострів, як Індостан, Аравія або Мала Азія, і в тій неповноті таїлося таке незносне страждання, від якого можна порятуватися лиш відновленням своєї первісної цілості, поєднанням з тим, що здавалося навіки втраченим: втрачена повнота часів, втрачений рай. Втрачаєш не рай — втрачаєш жінку як найвищу досконалість світу. І ніхто не знає шляхів повернення. Навіть премудрий Соломон не розумів чотирьох речей: шляху орла під небесами, дороги гадюки на скелі, дороги корабля на морі і дороги чоловіка до жінки.

Іти до жінки повинен чоловік, а він ждав, що жінка прийде до нього. Чи не безглуздя?

Телефонів у номері було натикано скрізь: у вітальні, в кабінеті, в спальні, навіть у ванній кімнаті, апарати з цифровим набором, всі жовтогарячого кольору, як і все тут, всі обпікали Шульгу своїм жовтогарячим мовчанням, він знетямлено блукав од одного телефону до іншого, мовби шукаючи, де мовчання не таке страшне, не таке безнадійне… Подзвонить не подзвонить, обізветься не обізветься, буде не буде? Він жахався самої думки про те, що її не буде. Втратити Юлію тут — однаково, що людству було втратити Візантію. Це те, що ніколи не повертається.

Чому він не пояснив їй там, на мосту, не розповів, хто вона для нього і для себе самої теж? Адже це було б так просто. Просто? А може, цілого життя не вистачить, щоб розповісти? Всі ті жінки, які значилися для нього іменем Юлії, власне, були й не жінками, а мовби простором, диким, темним, страхітливим, як Азія,