Автор невідомий - Народні казки - Казки народів світу

Сонце з’явилося тоді, коли дівчинка вже ледь дихала. Воно зігріло свою улюбленицю й сказало їй:

— Ходімо, Квітко, зі мною в країну вічного сонця й духмяних садів. Відтепер ти називатимешся Сонячною Квіткою.

І дівчинка обернулася на чудову золотаву квітку, тільки серцевина в неї була темна, така, як її очі та волосся.

На світанку ця квітка повертає голівку в бік сонця, яке з’являється на небосхилі, й милується ним, аж поки воно сяде за обрій.

Відтоді на полях Мексіки розпускаються золотаві сонячні квіти, які в наших краях називаються соняшниками.

ЧЕРЕПАХА І ОЛЕНЬ

Казка індіанців тропічних лісів

Повзла якось черепаха лісом, аж назустріч олень.

— Ти куди це, черепахо? — питає її олень.

— Іду шукати своїх родичів, аби вони підсобили мені: щойно я вбила тапіра, а понести одна не можу.

— Вбила тапіра? Знаєш що? Іди-но ти шукати своїх родичів, а я поки постережу твою здобич.

— Та ні,— каже черепаха, — якщо так, я теж залишусь тут — почекаю, поки тапір протухне: тоді витягну з нього кісточку і змайструю собі флейту.

— Послухай, — відмовляє олень, — якщо ти така дужа, що вбиваєш тапірів, поміряймося з тобою — хто прудкіший!

— Гаразд! Зробімо так: я побіжу тим берегом річки, а ти — цим.

— Згода. А як тільки я гукну: «Гей, черепахо!» — ти зразу ж озивайся. Ну, починай: дуже мені вже кортить подивитися, як ти бігаєш!

— Зажди трошки, — попросила черепаха, — дай мені перевезтися через річку.

Як тільки черепаха опинилася на тому березі, вона скликала всіх своїх родичів, усе їм розповіла і веліла стати вздовж річки на деякій відстані одне від одного. Коли вони доповзли до своїх місць, черепаха гукнула оленю:

— Ну як ти, готовий?

— Готовий! — відповів олень.

— Кому ж із нас бігти першому?

Олень, який був упевнений у своїй моторності й витривалості своїх ніг, у відповідь тільки засміявся і гукнув:

— Та біжи вже ти, бідолашна, горопашна черепашечко!

Однак черепаха і не думала бігти — вона любісінько собі залишалася на місці.

— Гей, оленю, я біжу! — незабаром почув олень із того берега голос, який лунав уже далеко попереду; це був голос першої з черепах, що стояли на чатах уздовж берега.

— Гаразд, зараз побіжу і я! — гордо озвався олень і припустив бігти. Пробігши трошки, він гукнув:

— Гей, черепахо!

— Я тут! — знову почув він голос далеко попереду себе.

— Ну, тримайсь, зараз наздожену! — закричав олень і щодуху помчав уперед. Довго він біг, потім знову зупинився, знову закричав: «Гей, черепахо!» — і знову почув голос далеко попереду. І олень побіг що було сили, але щоразу, як він зупинявся, голос черепахи лунав далеко попереду.

— Ох, не можу більше, вмираю від спраги! — зойкнув олень і раптом замовк.

Черепахи звали, звали його — він більше не озивався.

— Чи не помер він? — сказала черепаха своїм родичам. — Ходімо-но поглянемо!

І вона спокійно перевезлася назад через річку. «А я так нітрішечки не стомилася», — гордо сказала вона собі і стала кликати:

— Де ти, оленю, озовися!

Та відповіді не було.

— Він і справді помер! — закричали ЇЇ родичі, які теж поперепливали річку в різних місцях і знайшли тіло оленя.

— Допоможіть мені витягти з нього кісточку, — попрохала черепаха.

— Навіщо вона тобі?

— А я змайструю з неї флейту і щодня гратиму на ній.

ЯК КРОЛИК УКРАВ ВОГОНЬ У ЯГУАРА

Казка індіанців чако

Колись давно вогонь мав лише ягуар. У нього було велике вогнище. А повз те вогнище частенько пробігав маленький кролик. І щоразу, коли ягуар одвертався, кролик відкладав набік кілька жаринок. Побачив це ягуар та й каже:

— Не чіпай вогню, обпечешся!

Кролик удав, ніби дуже змерз. Тремтячи, схопив він жаринку, сунув її під підборіддя і сказав ягуарові:

— Біжу, я вже зігрівся.

Кролик побіг і кинув жаринку на моріжок. Усе довкола запалало. Ягуар спробував погасити полум’я, але не зміг.

Так люди дістали вогонь, а ягуар його втратив. І вирішив він відібрати вогонь у людей. Пішов у село і послав жінку з глеком води, аби загасила вогонь. Глек уже спорожнів, але вогонь горів! І жінка, і ягуар добряче попеклися. Відтоді лапи в ягуара знизу темні.

Зовсім хворий повернувся ягуар до свого лігва. Довго відлежувався він. Ніхто тепер не приносив йому риби в обмін на вогонь, а сам він вудити й полювати не вмів. Дні і ночі голодував бідолашний ягуар. Та якось до нього завітав маленький оцелот — чудовий мисливець. Він вирішив навчити полювати і ягуара. Оцелот кидався на звірятко, вбивав його і приносив ягуарові. Першою здобиччю оцелота була велика птиця, яка їла крабів. Оцелот учепився в неї, але вбив не зразу. Птиця злинула в небо, й лише там оцелот загриз її. Обидва вони впали на землю, проте оцелот залишився цілий. Він притягнув свою здобич ягуарові.

Ягуар учився полювати аж десять днів. Упольованих звірів їв сирими — адже вогню в нього тепер уже не було.

СЕМИБАРВНИЙ КІНЬ

Кубинська народна казка

Жив собі король. Мав він дочку на порі. І задумав одружити її з таким молодцем, який зміг би на коні виїхати на балкон королівського палацу, де стоятиме принцеса.

Звелів він сповістити на всі сторони світу і в усі навколишні села, щоб з’їжджалися вершники позмагатися між собою.

В тих краях на одному убогому хуторі жив чоловік, який мав трьох синів і клаптик поля, де росла кукурудза. Але туди внадилися дикі коні. Тому синам доводилося стерегти своє поле, щоб не зостатися без урожаю.

З трьох братів найменший був найсумирніший. Старший і середульший кривдили і ображали брата, проте батько любив його найдужче з усіх.

Якось старші брати поїхали в село і привезли додому звістку про те, що король збирається одружити свою дочку з тим, хто вистрибне конем на балкон, де стоятиме принцеса.

Того вечора, коли мали змагатися вершники, наймолодший син сказав батькові:

— Тату, ви вже старенькі, тож стерегти кукурудзу я піду сам, а брати нехай подивляться на змагання вершників.

А батько відповів:

— Ти ж заснеш, а тим часом дикі коні понищать наш урожай.

— Тату, я візьму з собою пекучого перцю і, коли мені захочеться спати, натру ним очі, і сон мене не візьме.

Подався найменший син стерегти кукурудзу, а його брати поїхали в місто подивитися, хто ж здобуде руку принцеси.

Хлопець узяв з собою аркан, аби зловити якогось коня-нищителя, і став чатувати під гіллястим деревом, що стояло посеред поля.