Автор невідомий - Народні казки - Казки народів світу

стоїмо, а нічого не сталося, — промовив кіт Мбіші.— Давай-но стояти на варті по черзі.

Омбва погодився і сказав, що піде відпочивати першим. Тільки-но собака покинув варту, з’явилися злодії. Вони забрали з комори кілька глечиків. Мбіші бачив це, але подумав, що не його це справа — проганяти злодіїв. Згорнувся в клубочок і заснув.

Коли собака вернувся, кіт йому нічого не сказав. А як кіт пішов, мишка Омуку разом зі своїми дітьми та родичами залізли в комору і почали їсти зерно. Омбва бачив їх, але вирішив, що не його це справа — проганяти мишей. Улігся якнайзручніше, поклав голову на передні лапи й заснув.

Якось селянин зайшов до комори і перелякався, побачивши, що частину зерна з’їли миші, а решти взагалі нема.

— Омбва! Мбіші! — сердито закричав він. — Де зерно, яке я наказав вам охороняти?

Собака і кіт злякано перезирнулися.

— Це Мбіші винен. Миші тягали зерно, поки його тут не було.

— Ні, це Омбва винен, — виправдовувався кіт. — Злодії крали зерно, а його тут не було…

Довго кричали вони, звинувачуючи один одного. Селянин розсердився.

— Замовкніть! — вигукнув він. — Ви обидва винні! Жодному з вас я більше не вірю. Геть із мого дому!

Відтоді кіт і собака стали найзлішими ворогами. Хоч би де вони зустрілись, завжди гризуться і б’ються доти, поки котрийсь із них втече.

НАЙДОВША КАЗКА НА СВІТІ

Намібійська народна казка

Чи знаєте ви казку про найдовшу казку на світі?

Жив собі вождь, який дуже любив слухати казки. Він знав так багато казок, що іноді зупиняв оповідача й сам закінчував казку.

Якось він розіслав по білому світу своїх слуг, щоб знайти людину, яка дуже добре розповідає казки.

— Наш вождь надішле багато дарунків тому, хто розповість йому найдовшу казку на світі й розсмішить його! — кричали слуги на вулицях.

Багато людей приходили до вождя й розповідали йому дуже довгі казки. Вони намагалися розсмішити його, але нікому не вдалося цього зробити. Кожного разу вождь казав:

— Це не найдовша казка в світі, і в ній нема нічого смішного.

Якось прийшов до вождя хлопець і промовив:

— О, мій вождю, я хочу розповісти тобі найдовшу казку в світі й розсмішити тебе.

— Ну сідай, — відповів вождь, — і починай свою казку.

Хлопець почав розповідати:

— Колись, дуже давно жив чоловік, якого звали Убанбу. Він дуже багато їв і все не міг наїстися. Дізнався про нього вождь тієї країни й сказав: «Приведіть його до мене, я нагодую його». Він наказав своїм слугам принести сотні тисяч горщиків із їжею. Сотні верблюдів, які везли на спинах ті горщики, зупинилися перед домівкою вождя. Багато людей прийшло подивитись на Убанбу. Забили тамтами, заграла музика, заспівали піснярі. Убанбу вклонився вождю й сказав людям:

— А зараз дивіться на мене! Дивіться на мене! Дивіться на мене!

З цими словами Убанбу почав їсти суп. І він їв, їв, їв, їв…

— Ну, а що потім? — запитав вождь. — Він їв, їв, їв, а потім?

— О, вождю, — відповів хлопець. — Це був тільки перший горщик, а там же їх були тисячі! Почекай трохи. І він їв, їв, їв і їв…

Настав вечір. Хлопець і далі розповідав казку:

— …і він їв, їв, їв і їв…

Нарешті вождь звелів йому зробити перерву до наступного ранку.

Вранці вождь наказав хлопцеві розповідати далі свою казку.

— Що далі ти мені розкажеш про Убанбу? — спитав він.

— О, мій вождю, він те тільки їв, але також і пив. Він пив, а потім знову їв, їв, їв і їв…

Юнак розповідав усе голосніше й голосніше:

— І він їв, їв, їв і їв…

Вождь глянув на хлопця й розсміявся.

— Ну, хлопче, твоя казка найдовша в світі! А зараз відпочинь. Зупинись!

І юний оповідач замовк. Він одержав багато подарунків від вождя, сів на верблюда й поїхав геть, бурмочучи:

— А він їв, їв, їв і їв…

Америка

МАТЕРИНСЬКА ЛЮБОВ

Казка індіанців Південної Америки

Якось лисиця захопилася полюванням і навіть не помітила, як споночіло. Вона далеко забігла від свого лисеняти, а коли повернулася до нори, його там уже не було.

Довго плакала лисиця, але сльозами горю не зарадиш. Отож пішла вона лісом шукати свою дитину. У кожного звіра, який траплявся їй дорогою, вона запитувала те саме:

— Скажи мені, братику, чи не зустрічав ти, бува, мого синочка, лисеняти?

Вовк відповів їй:

— Ні, сестрице, не зустрічав.

Кабан теж відповів:

— Ні, сестрице, не зустрічав я твого синочка.

Запитувала лисиця і оленя, і дикого собаку, і броненосця, і ягуара, і багатьох інших звірів.

Наостанок, здибавши койота, запитала і його:

— Братику койоте, чи не зустрічав ти, бува, мого синочка, лисеняти?

Койот нашорошив вуха та й каже:

— А який він із себе, твій синочок?

— Та це така чистенька дитинка, носик має гостренький, оченята кругленькі, хутро шовкове, хвостик пухнастий…

— Ні, не бачив такого, — урвав лисицю койот. — А трапилося мені дорогою жалюгідне створіння: очі в нього загноєні, вуха звисають, писок брудний, хвіст геть обліз. Усе воно якесь коростяве й худюще-прехудюще, ледь ногами перебирає.

— Ой лишенько! — закричала лисиця. — Таж це і є мій синочок!

— Та невже? — здивувався койот. — Але ж ти казала, що твій синочок — красень!

— Ех, братику! — вигукнула лисиця, схлипуючи. — Хіба ти не знаєш, що для кожної матері її дитина найгарніша в світі?!

СОНЯЧНА КВІТКА

Казка індіанців Південної Америки

Багато років тому в одному селищі індіанців-ацтеків жила собі дівчинка на ім’я Квітка. Вона дуже любила сонце й могла милуватися ним цілий день. А коли сонце сідало за гори, дівчинка верталася додому і, засинаючи, думала, що завтра знову його побачить.

Того літа сонце дуже припікало. На небі не було ані хмаринки, на землю не впало жодної краплини дощу. Палюче проміння висушувало квіти й трави, на полях не вродив маїс, люди пухли від голоду. Тоді маленька Квітка зрозуміла, що земля спрагла на дощ. І звернулася до свого коханого з такими словами:

— Сонечко моє, ти знаєш, як я тебе люблю, ти знаєш, що немає більшого щастя для мене, ніж бачити тебе! Але люди потребують дощу. Поглянь на їхні страждання! Змилостився над ними!

І сонце виконало прохання дівчинки. Небо затягли хмари, вперіщив дощ. Він лив багато днів. Поля зазеленіли, квіти й трави випросталися, люди відчули себе щасливими.

Тільки маленька Квітка що не день, то блідла й усе дужче сумувала — адже вона стільки часу не могла милуватися сонцем! А промені були потрібні їй