Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

Ламар, Аякс та Сайрус, які стали мені не просто вчителями, а найближчими друзями серед відьмаків. Ті, до кого я йшла коли все погано, і бігла до одного з них, коли жартувала з другого. І Елар, який, наче оживший болючий спогад, завжди нагадував про себе, проте зберігав в собі кожну секунду тепла та любові між нами і нашими дітьми.

І, звісно, Хамід. Хамід, який завжди готовий прийти на допомогу, коли я її потребую. Завжди врятує, коли нікого немає поруч, завжди захистить. Хамід, який мріє про родину, але з розумінням відпускає мене, бо я знаю, що він завжди чекатиме мене. 

Кожен спогад був як удар блискавки, пронизуючи мене до глибини душі.

— Ми тут, — мовив батько, і його голос звучав так, ніби він ішов прямо з мого серця. — Ми завжди тут, Кіро. У твоїй крові. У твоєму серці.

— Ми віримо в тебе, — додав Віктор, його посмішка була такою теплою, що в моєму горлі стало тісно.

— Ми завжди з тобою. - звично всміхнувся Рексар. 

— Щоб не сталося. - додав Хамід.  

Я впала на коліна, не в змозі стримати сльози. Їхня присутність наповнювала мене силою, якої я не знала, що ще маю. Мої руки стиснули землю під собою, і я вдихнула на повні груди. Їхні обличчя розчинялися в яскравому світлі, яке все більше заповнювало простір навколо.

— Я не зупинюся. — прошепотіла я, стискаючи кулаки. — Я не здамся, Соларіє. Заради них усіх. 

Світло стало невимовно яскравим, а темрява відступила остаточно. Я піднялася на ноги, готова до останньої битви. Їхні голоси були зі мною, їхня сила текла в моїй крові. Соларій не розумів одного — я була не одна. І ніколи не буду.

— Як ти це зробила?! - прошипів голос Соларія, ламаючи його навіяне марення.

Темрява, що панувала навколо, почала відступати. Я відкрила очі, наповнена силою, яку подарували мені мої рідні. Відчуття впевненості пронизувало кожну клітину. Я стояла в білому просторі, а Соларій стояв в кількох кроках, прикипівши до мене поглядом. В його очах палав страх, якого я ніколи не бачила в ньому раніше. Він здавався таким безпорадним, як дитина, що потрапила в пастку.

— Це неможливо... - він позадкував. - Як..?

Я зробила крок вперед, і навіть не помітила, як ноги відірвалися від землі. Повітря навколо мене наче стало густішим, але це не обмежувало рухів — я летіла. Соларій відступив ще далі, запнувся і впав. Його руки тремтіли, коли він намагався піднятися, але сил у нього не залишилося. Я опустилася на землю перед ним і нахилилася, щоб поглянути прямо в його очі. В них було лише одне — страх.

— Не бійся... — тихо сказала я, простягнувши руку. - Я хочу допомогти...

Він не відвів погляду, лише дивився на мене, ніби я була його смертним вироком. М’яко доторкнувшись до його лоба, я відчула, як від моїх пальців йде тепло. Воно проникло в нього, наче хвиля світла, що заповнює кожен куточок. Тіло Соларія затремтіло, його очі закотилися, а потім я побачила це — чорну липку рідину, що струменіла з кожної пори його шкіри. Вона кричала, наче була живою, опиралася, але я не зупинялася. Я зосередила всю силу, яку мала, на тому, щоб очистити його.

Рідина виливалася й танула в повітрі, залишаючи по собі легкий сріблястий пил. Нарешті, коли останні краплі зникли, переді мною на колінах залишився чоловік. Його одяг — простий білий хітон — був зім’ятий, а обличчя змучене, але більше не було ані сліду тієї темної сили. Його груди важко піднімалися, наче він щойно вийшов із глибокої води.

До нас підійшли інші духи. Їхні обличчя були спокійними, але очі світилися вдячністю. Один із них — Понтус — нахилився до Соларія, допомагаючи йому піднятися.

— Ми подбаємо про нього, — сказав він, звертаючись до мене.

Я кивнула, опускаючи руки. Лише зараз я помітила, що ефеси, які раніше обвивались навколо моїх рук, ніби злилися з моєю шкірою. Вони покривали їх срібними нитями, які пульсували легким світлом, наче жили.

— Що це? — прошепотіла я, дивлячись на свої руки. Потім обернулася до духів і спитала: — Що я, в біса, таке?

Понтус усміхнувся, але не відповів. Натомість це зробив Інар.

— Ти одна з нас, Кіро. Ти — дух Життя.

— Дух Життя? — повторила я, не вірячи своїм вухам. — Ще скажи що я єдиноріг. - я струснула головою. 

— Вона мені подобається. - хмикнув Понтус.

— Ти завжди виживала, Кіро. - спробував пояснити Інар. - Що б не сталося, якби тебе не намагались знищити. Ти уособлюєш собою життя.

— Але я просто… просто вижила. - я озирнулась, шукаючи в очах духів відповіді. - Це… це ж Ріпер повертав мене.

Я поглянула на нього, і той лише загадково усміхнувся, опустивши очі.

— Не зовсім. — сказав Ріпер. — Я не в силі когось повернути. Я можу тільки забрати. Я — дух Смерті. - він багатозначно подивився на мене, наче це очевидно. - Ти завжди поверталася сама. Ти ніколи не хотіла здаватись.

Його слова різонули мене. Я відчула, як по тілу пробіг холодок, але водночас — тепло. Це було настільки… природно. Йен підійшла ближче, м’яко торкнувшись мого плеча.

— Ти дух життя, Кіро. - повторила вона. - Ти — його суть, його боротьба, його незламність. Це завжди було в тобі. - вона по доброму всміхнулась. - Ми пояснимо все пізніше. У нас є час. Весь час.

В її голосі була впевненість і тепло, що заспокоювало. Я глибоко вдихнула, знову дивлячись на свої руки. Все, що я знала, змінилося. Але одне я знала точно — це не кінець, як я думала. Це тільки початок.