Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

Глава 60. Дух життя

Рексар

Те, що ми побачили, завмерло в мені назавжди. Величезний храм—древній, монолітний—падав у прірву, тягнучи за собою все, що було навколо. Скеля осипалася у воду, залишаючи по собі лише хмари пилу й каміння.

— Дивіться! - вигукнув Філ, вказуючи на небо.

Я повернув голову й побачив це. З руїн, з центру падіння, бив промінь білого світла, тонкий, але з кожною секундою він ставав яскравішим, розширюючись і заповнюючи все навколо сліпучим сяйвом. Здавалося, що саме небо почало тріщати.

— Це вона… - прошепотів хтось із нас. Я не знаю, хто це сказав, але я відчув те саме. Це була Кіра. Вона все ще там, у самому серці цього пекла.

Земля знову затрусилася. Ми відступили назад, і я відчув, як мене охоплює гнів. Гнів на Церкву. Гнів на себе за те, що я знову залишив її. І страх. Страх, що вона не повернеться.

— Тримайтеся… - пробурмотів я, стискаючи кулаки. У мене було тільки одне бажання: повернутися туди й вирвати її з цього сяйва. Але я знав - знав, що вона не дозволить.

Промінь став таким яскравим, що дивитися на нього стало боляче. Земля під ногами просіла ще раз, і ми всі попадали, втративши рівновагу. Перед нами - руїни храму. Під ними - лиш пил, вода, каміння і… вона.

— Кіра… - прошепотів я, стискаючи зуби. Мені здавалося, що її голос все ще відлунює десь далеко.

І тоді я зрозумів. Вона вирішила врятувати нас ціною себе. Вона завжди була такою. Моя сестра по крові й по духу. Але я не збирався приймати це. Вона повернеться. Вона мусить.

Проте її не було. Її. Не. Було. Я не знаю, скільки часу ми просиділи на тому урвищі. Сонце сіло, і темрява огорнула нас, але ніхто не зрушив із місця. У мене всередині щось стислося. Порожнеча, яка поглинала кожну думку.

Не знаю скільки ми просиділи на тому урвищі, проте коли я отямився - над нами вже світили зорі.

Її не було. Мабуть це був її останній подарунок нам, ці останні дні. В серці защемило.

— Гарний був храм. - хмикнув Мордо, склавши руки на грудях, але навіть у його голосі чулося більше пригніченості, ніж звичного сарказму.

— Тепер це просто руїни. - Філ опустив очі.

— Так, руїни... під якими похована вона. - Джаред ледве підвів голову, його голос був наповнений болем.

Я поклав руку йому на плече, намагаючись тримати себе в руках.

— Вона врятувала нас. Всіх нас. Наші види. Ми цього не забудемо. - прогарчав я, стиснувши пальці так, що кістки хруснули.

— Не забудемо. - луною повторили хлопці.

— Варто буде сказати Елару, Хаміду... та й іншим. - тихо додав Джаред, ховаючи обличчя в руках.

— Що сказати? — раптом пролунало позаду.

Ми всі різко озирнулися. Там, сидячи на одному з найбільших уламків, була вона. Її спорядження було пом'яте й подекуди розірване, шкіра вкрита порізами й синцями, на обличчі кров. Але це була вона. Жива.

— Кіра...? Що...? - Майк ступив вперед, але його голос здригнувся, і він завмер.

— Хлопці, я б з'їла дабл чізбургер з Макдональдсу, — озвалася вона з дивною посмішкою, зістрибнувши з валуна.

Приземлення вийшло невдалим. Вона похитнулася і впала на коліна, ледь не впустивши голову в пил.

— Чорт забирай... - пробурмотіла вона, підводячись, але її ноги ледь тримали.

Навіть у цьому стані вона намагалася всміхатися. Її руки дрібно тремтіли, та її очі — ці чортові очі — знову палали яскравим зеленим вогнем.

— То що, вам нагетсів взяти чи по Хеппі Мілу? - жартувала вона, хоча голос її був хрипким, а в рухах відчувалося виснаження.

Ми мовчали. Стояли мовчки декілька довгих хвилин, пропалюючи її поглядом. Кожен із нас бачив її повернення, як диво, але водночас не міг повірити. Це була вона, і водночас — інша. 

Я зробив крок до неї, не вірячи своїм очам. Вона стояла, ніби нічого не сталося, а ми тут уже поховали її. Знову. Кожна клітина мого тіла кричала, що це нереально, що такого не може бути. Але вона була тут. Вона жива.

Я відчув, як глухий біль, що терзав мене з моменту обвалу храму, відступив, поступаючись місцем чомусь теплому й невимовно солодкому. Кілька кроків—і я вже обіймав її. Міцно. Так, ніби боявся, що вона знову зникне. Її тіло здавалося таким крихким, таким змученим, але вона була тут, у моїх руках. Жива.

За мить до нас приєдналась вся команда. Ми всі обступили її, ніби намагались захистити від усього, що могло завдати їй шкоди. Це було так природно, наче кожен із нас знав, що вона - центр нашої команди. Наша опора. Наша Кіра.

Не треба вміти читати думки, щоб знати, що ми всі тої миті поклялись собі йти з нею до кінця, куди б не привів той шлях.

— Ви мене задушите! - пискнула вона, але я не розтиснув обіймів.

— Ніколи більше так нас не лякай.. - прошепотів я, ще раз міцно її стиснувши. - Ти не уявляєш, як ми хвилювалися. - нарешті випустив я, але її усмішка… ця її зухвала, ледь помітна посмішка змусила мене видихнути. Вона була не просто жива. Вона була собою.

— Кіро.. - подав тихий голос Філ. - Що ти пам’ятаєш? 

Від цього запитання ми вмить напружились. 

— Хмм… - вона замислилася, ледь нахиливши голову набік. - Ну, що сказати… Взагалі то, як я вже багато разів вам казала, мене звати Роуз. Я найманка, відома як Фантом. Полювала на церковників, але тепер, мабуть, час повернутися на Кубу, у свій бар. Спокійне життя, знаєте.

Я помітив, як у Філа здригнулися руки. Джаред опустив голову, і його плечі напружилися. Усі ми боялися навіть припустити, що вона могла втратити пам’ять, що Церква назавжди забрала в неї щось таке важливе. Але ми допоможемо їй згадати все. Все, що було. 

Проте раптом… її сміх. Щирий, дзвінкий, чорт забирай, глузливий сміх!

— Та годі вам! Перед цим я обов’язково перевірю, чи не перетворили мою базу в Йенардині на конюшню і злітаю до всіх щоб сказати, що я жива! — вона підморгнула. — І доб’ю всіх церковників, що лишилися.

Її слова змусили нас видихнути. Це була вона. Та сама Кіра, яку ми знали. Її іронія, її готовність до боротьби… Все це було тут, попри все, що вона пережила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍