Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

Першою атакувала Йен. Її масивна вовча постать кинулася вперед, і її рик сколихнув все навколо. Соларій відкинув її одним помахом руки, ніби вона була легкою пір'їною. Потім у бій вступили інші: блискавки Інара розрізали білий простір, вода Понтуса перетворилася на гострі леза, Азуріан палав вогнем, а густий морок Ріпера намагався зупинити світло Соларія. Я стояла посеред цієї бурі, відчуваючи, як земля під ногами тремтить від їхньої сили і намагаючись не попасти під руку.

Соларій відкинув їх усіх. Його світлова хвиля збила могутніх духів з ніг, залишивши мене саму перед ним. Його очі світилися яскравіше за все, що я коли-небудь бачила, і це світло здавалося одночасно живим і холодним, як лід.

— Іди до мене, — прошепотів він, і я відчула, як мої ноги перестають слухатись. Він був поруч за мить. Його долоня торкнулася мого чола, і все зникло.

Я падала. В темряву, в безодню, яка затягувала мене своїми липкими тінями.

Темрява накрила мене, немов чорний покрив, задушливий і в'язкий. Я відчайдушно намагалася вирватися з неї, відбиваючись і ріжучі її мечем, але нічого не виходило. Темрява тримала мене, наче власні кайдани, і з кожним рухом лише сильніше затягувала.

— Що ти намагаєшся зробити, Кіро? — голос Соларія виринав із усіх боків, резонуючи глибоко в моєму розумі. — Ти завжди знала, що втекти не зможеш. Усе, що ти робила — це лише продовження кола болю. Навіщо боротися?

Його слова краяли мою свідомість, проникали глибше, ніж будь-яка зброя. І тут я побачила їх. Образи, що поставали переді мною, були настільки реальними, що моє серце завмерло. Салліван, скований ланцюгами, стояв в маленькій кам'яній камері, а перед ним на підлозі лежала його шайнаре Лора, та їх донька Амала. Він подивився на мене з нескінченним розчаруванням і люттю, від чого я істинктивно зробила крок назад. 

— Чому ти покинула нас? — запитав він, і його голос тріщав від болю. — Чому ти дозволила цьому статися?

Марення зникло, а замість нього з'явився Віктор. Його очі палахкотіли гнівом, а обличчя було спотворене жахом.

— Це ти винна в усьому, Кіро. Ти принесла цей хаос у наші життя.

Далі, один за одним, постали інші. Команда. Їхні обличчя були спотворені мукою. Джаред, Майк, Мордо, Рексар — усі вони. Їхні крики розривали простір навколо.

— Ти — наше прокляття! — вигукнув Майк, падаючи на коліна.

Я відчула, як темрява почала проникати в мене, розриваючи свідомість на шматки. Видіння ставали дедалі страшнішими. Я бачила, як Салліван падав на землю, поки його тіло поглинав вогонь. Віктор стояв на краю урвища, а його очі зникали у порожнечі. Джаред і Філ — їхні тіла лежали розчавлені камінням.

Я позадкувала і, спіткувшись, впала на підлогу. Під моїми ногами лежав Хамід з розідраним пазурями тілом, та перекошеним від болю обличчям. Мертвим обличчям. 

— Ні.. ні, ні, ні.. - я підповзла до нього і поклала його голову собі на коліна, обережно гладячи його волосся, не помічаючи, як по моєму обличчю струмками стікають сльози.

Перша сльоза впала на щоку коханого мені чоловіка і з неї його тіло почало вкриватись вогнем.

— Ні! Не забирай його в мене! - я постаралась затушити вогонь, проте він тільки спалахнув сильніше. - Тільки не його! 

— Ви можете бути разом, дитино.. - почувся голос Соларія. - Просто перестань боротися. Зупинися.

Голос духа проникав в мій розум, але не знаходив розуміння. Тіло Хаміда горіло, згораючи до тла і залишаючи мене сидіти в купі попелу. Я не можу.. стільки болю.. 

Закривши обличчя руками, вимазаним в попелі, я більше не могла стримувати того, що вирувало в моїй душі, в моєму серці, всередині мене. І я закричала, відчайдушно намагаючись зупинити цей кошмар і ці голоси. Кричала так пронизливо, що здавалося, мої легені ось-ось вибухнуть. Темрява резонувала моїм криком, а потім… затихла. Тиша. Абсолютна, оглушлива тиша.

Я опустила руки, але побачила, що попелу немає. Нічого немає.

— Це все не реально.. - прошепотіла я сама собі, сама не одразу усвідомивши що сказала.

Я зробила над собою неймовірне зусилля і піднялась. Я стояла, хитаючись, серед цієї пустоти, мої руки дрібно тремтіли, а тіло покривалося холодним потом. Темрява наче відступила, але її залишки все ще сиділи в мені. Я зробила крок уперед, намагаючись знайти хоч якусь точку опори в цьому хаосі.

І тоді я побачила їх. З темряви почали виходити обличчя, знайомі й рідні. Спершу це був Салліван, з його строгим, але теплим поглядом. Потім — Віктор, що усміхався, як завжди, з іронічною ноткою в очах. За ними — Джаред, Майк, Філ, Мордо… Тут була Лора і Амала. Були Рік та Аніка, живі. Був Джай, Руслан, Рексар, Хамід, Ілар, Ламар, Аякс, Елар з нашими дітьми. А позаду них, ніби в тумані, стояли батьки. Батько та мати з гордістю дивились на мене і посміхались. Всі вони були тут. Всі, кого я любила. Їхні обличчя світилися спокоєм, але водночас викликали в мені хвилю емоцій.

Я дивилася на кожного з них, і в моїй свідомості один за одним спалахували спогади. Салліван, який учив мене тримати зброю і стояти прямо, навіть коли світ валився. Його строгий голос, який підбадьорював мене під час тренувань і не давав втекли джунглями, коли я влипла в неприємності. Віктор — його жарти, його погляд і той випадок, коли він ледь не вбив Луміна, катуючи його і зробивши з нього людину, через те що той мене образив. 

Джаред, який завжди був поруч, зі своїм нескінченним оптимізмом. Майк, який кожного разу ділився останнім шматком шоколаду. Мордо, що бурчав, але завжди прикривав спину. Лука, який випив кожну краплю настоянок і еліксирів на борту нашого глайдера. Рексар, з яким я тренувалась, чи просто билась. Друзі, яких я вбила, але вони ожили.

Маленька Амала вже не на руках у Лори, а доросла гарна дівчина. Лори, яка пробилась до мене в найтемніші часи, і яка підтримувала мене і стала сім'єю для мене.

Ілар, якого я облила водою при першій зустрічі і який не відставав на мене ні на крок у царстві Гідр.