Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

Глава 59. Останній бій

Кіра

Я розплющила очі. Світло навколо мене було настільки яскравим, що на мить я подумала, що осліпла. Але це не було сліпотою — я бачила все, хоч і не могла сказати, де починається чи закінчується цей простір. Підлога під ногами тепла, м’яко біла, ніби створена зі світла. Я піднялася, оглядаючи місце, де опинилася, але зрозуміла, що жодних орієнтирів тут немає.

Зробивши декілька кроків вперед і озирнувшись, я побачила їх. П’ятеро стояли півколом навколо мене, мовчки спостерігаючи. 

Йен — висока, струнка воїтелька у шкіряних обладунках, схожих на ті, що носили перевертні тисячі років тому. Вона дух Світочі Йенардина, така знайома і близька мені, проте зараз в її очах світилися сила й рішучість. 

Ріпер — дух банші, у чорному костюмі, який уособлює собою Смерть в плоті. Його довге волосся спадало пасмами, а суцільно чорні очі не зводили з мене погляду. Того самого погляду, який я бачила у своїх снах, чи на базі церковників. 

Інар — дух кіцуне, в кімоно з срібними блискавками, з волоссям, зібраним у хвіст. Його катана здавалася частиною блискавки, що жила своїм життям, а зухвала посмішка навіть зараз не полишала його обличчя. 

Понтус — дух гідр, з тунікою, що струмувала, мов хвилі океану. Його очі мерехтіли глибиною, у якій легко було потонути. 

І Азуріан — фенікс, у броні з багряно-чорною лускою, що переливалася на світлі, і очима, що горіли полум’ям. Такий схожий.. серце кольнуло, але я лиш струсила головою. Зараз не час для спогадів.. Чи може саме час? 

Проте вони всі продовжували мовчки дивитися прямо на мене.

Моє серце стислося. Холод пройшовся шкірою, коли я машинально обернулася. Чорт забирай. Вони дивились не на мене.

За моєю спиною стояв шостий. Його одяг, його посмішка — усе видавалося неправильним. Він випромінював таке ж світло, як і все довкола, але його обличчя та руки були залиті липкою чорною рідиною, що блищала в світлі. Тою ж рідиною, яку церковники вливали в Світоч. Його посмішка… Від неї моє тіло покрилося сиротами, а інстинкти волали тікати, кричати, битися — що завгодно, аби втекти від цього створіння. Мої обережність та страх не просто били тривогу - вони бились в істериці. 

— Соларій, — тихо почала Йен, її голос звучав, як рик вовчиці перед атакою. — Ти порушуєш рівновагу.

Соларій не зрушив з місця, лише склав руки на грудях, роздивляючись її.

— Рівновага? — його голос був спокійним, але кожне слово дзвеніло, мов лезо. — Я порушую рівновагу, Йен? Ні, я її встановлюю. Ви всі це знаєте.

— Ми знаємо твою мету, — втрутився Ріпер, його голос був тихим і холодним, як смерть. — Але ти не можеш стати тим, ким хочеш. Дух Життя вже існує.

Я озирнулася, намагаючись знайти того, кого він мав на увазі, але Соларій засміявся — різко, гучно, мов удар грому, що змусив реальність навколо здригнутися.

— Ця дитина? — він вказав на мене, не припиняючи сміятися. — Вона? Дух Життя? Ви, мабуть, жартуєте.

Моя кров закипіла. Я не розумію, що відбувається, але точно знаю - комусь треба стримати пиху, бо добром це не закінчиться. 

— Вона ніколи не стане тим, ким має. — продовжив він. — А я… використаю задля цього всі шляхи.

— Ти збожеволів, — тихо сказав Інар, його рука лягла на рукоять катани.

— Ні, — прошипів він, його голос тепер був низьким і напруженим. - Я — єдиний, хто бачить істину. І я єдиний, хто гіден цього.

Я не витримала. Страх, злість, розгубленість — усе змішалося в мені, і слова вирвалися самі собою:

— Що тут, у біса, відбувається?!

Всі нарешті поглянули прямо на мене, ніби щойно помітили мою присутність, чи то щойно зрозуміли, що я їх бачу та чую.

Соларій повернувся до мене, його світлі очі звузилися, а на обличчі знову з’явилася та жахлива посмішка.

— Вона навіть не знає свого призначення. — сказав він іншим, іронія капала з кожного слова. — Може, краще просто… вбити її? Це вирішило б усі проблеми. Адже якщо вона загине тут… - його посмішка стала ширшою. — …Ріпер більше не зможе її повернути.

Обережність та страх, які до цього бились в істериці, мабуть впали в кому, бо я зробила швидкий крок вперед і відпрацьованим вдарила чоловіка кулаком прямо в обличчя. Це.. виявилось, на диво, легко. Соларій запнувся, закривши обличчя рукою. За мить він підняв на мене очі, які світились мов дві зірки і втер чорну кров, яка виглядає так само, як і рідина, якою він вкритий. 

— Дарма ти це зробила, дитино. — кинув він, кровожерливо всміхнувшись. — В тебе був шанс зберегти життя...

Духи світочів здригнулися, ніби разом з його словами з’явилася якась нова сила. Азуріан підняв голову, його полум’я стало яскравішим. Інар відкрив очі, і блискавка пробіглася по його руці. Понтус тихо прошепотів:

— Схоже, мирно домовитися не вийде.

— І без того шансів не було..  — відповів Інар, витягаючи катану. Його очі засвітилися блискавками.

Йен загарчала, і її тіло почало змінюватися — вовча шерсть пробилася через шкіру, її форма змінилася, і біля мене постала величезна вовчиця. Ріпер оповився чорним димом, що густо наповнив простір навколо нього. Азуріан трансформувався в щось середнє між демоном і драконом, а Понтус… Його тіло покрила луска, і вода, що з’явилася нізвідки, почала текти його руками.

— Ви справді хочете цього? — тихо запитав Соларій, оглядаючи їх. — Хочете воювати з тим, кого називали тисячі років називали братом? І заради чого?! Цього непорозуміння?! - він вказав на мене. 

Азуріан ступив уперед, його крила розгорнулися за спиною, і він загарчав, змушуючи простір здригнутися:

— Це ти змусив нас обрати сторону, Соларію.

Моє тіло напружилося. Вони готувалися до битви, і я стояла серед них, готова захищатися, навіть якщо не розуміла всієї правди.

Я встигла лише зробити крок назад, як світ навколо мене зрушив з місця. Духи вже стояли в своїх бойових формах, їхні силуети наповнювали білий простір потужністю та гнівом. Соларій сміявся, його голос розривав тишу, наче металеві кігті, що скребуть по склу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍